ПовIсть-преамбула до роману-балади ДIм на горI



Категории Валерiй Шевчук ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал У душi Володимира панував тихий i незвичний спокiй. Його радувало все — i горобцi в поросi, i дим iз димарiв, i молодиця з вiдрами. Вiн зайшов на шкiльне подвiр'я, сторож недовiрливо до нього поставився, аж поки не подивився його, нового директора, документи. Повiв у кiмнату, завалену мотлохом та запилену. Прийшла висока худа вчителька Олександра Панасiвна, якась нiби сердита — i за кiлька хвилин помешкання вже блищало чистотою вiд ïï вправних рук. Володимир побачив на подвiр'ï в домi на горi жiнку,, вiд якоï струменiло дивне голубе сяйво, що притягувало, нiби магнiтом. Високий сивогривий чоловiк у супроводi кiз неквапно йшов берегом. Цiлий день вiн, пасучи своïх подруг, милувався краєвидами, тодi приходив додому, дружина Марiя доïла кiз, потiм вони сiдали на верандi, пили молоко, i дiд Iван записував щось до товстого зошита. Володимир сидiв на постелi, розтираючи набряклу вiд протеза ногу. Його нестерпно тягло пiднятися до будиночка на горi, побачити ту жiнку, яка вiдiбрала увесь його зiр та всю увагу. Галя часом закривалася в кiмнатi, вбиралася в найкращий одяг i милувалася своєю красою. Iнколи бачила в дзеркалi втомлену, постарiлу жiнку, яка сама ростить сина й доглядає хвору бабусю. Коли Володимир, шкутильгаючи, все ж пiднявся до будиночка, то мало не зомлiв, i жiнка дала йому води, сама теж чомусь знiяковiвши. Бабуся розповiла Галi, що дiм, у якому вони живуть, — особливий. Тут споконвiку володарювали однi жiнки. До них приходили чоловiки: вiд тих, хто з'являвся згори, невiдомо звiдки, були однi неприємностi. Вiд них народжувалися хлопчики, якi полишали дiм i пускалися в мандри. Якщо ж чоловiк приходив знизу i просив води — залишався, народжувалися вiд нього дiвчатка. Галя i вiрила в бабусинi розповiдi, i не вiрила. Коли прийшов Володимир i вона його напоïла водою зi своïх i рук, бабця зрадiла й сказала, що це — доля. У Галi теж тенькнуло серце, згадала Анатоля, що зiйшов, як сiрий птах, звiдкись iз гори, зачарував ïï очима, а потiм, добившись ïï любовi, покинув уже вагiтну. Тепер вона має золотоногого Хлопця, що гасає, як вiтер по урвищах та скелях. У Олександри Панасiвни п'ятеро дiтей. Кожен зайнятий дiлом — хлопчики пiшли стояти в черзi по гас, дiвчата — по хлiб, старша — прати бiлизну. Сама жiнка копає картоплю, пере, пiдмазує хату, лагодить горище, а ïх кiлька промайнуть одночасно то у вiкнi, то на вгородi, то на подвiр'ï. Ночами вона часто згадує свого чоловiка, кремезного шевця, пропахлого шкiрами, з такими синiми очима, що раз ввiйшовши в душу, не вийдуть iз неï. Микола не повернувся з вiйни, Олександра вчителює й виховує п'ятьох дiток, дає лад у господарствi. Iнколи ïй вчувається, як тихенько заграє на стiнi iнструмент, що любив на ньому грати ïï чоловiк. Галину дуже дивували тi збiги з бабусиними оповiдями-казками, якi ставалися в ïï життi: Усе це переколошкало Галину душу, бо вже починала губити межi, де в цiй iсторiï фантастичне, а де реальне. Знала бабчину здатнiсть надавати всьому неприродного значення, але цей збiг подiй, що навалився притьма, був разючий. Володимир у Галi викликав дивне почуття, але вона боялася повiрити собi, вiдкритися. Навiть вдягла найгiрший, сiрий одяг, коли йшла бiлити школу, наводити в нiй лад. Вiн впивався ïï красою, i аж стогнати йому хотiлося, наскiльки далека вона була й недоступна. Вона закушувала губу й натужно намагалася розв'язати пекуче завдання: вийти — це волю загубити, а не вийти — загубити кохання. Але не витримала його очей, вiдкрила серце, i вони пiшли по життю разом. Бабуся радiла, ïй стало краще, вона могла навiть сама ходити. Марiя Якiвна помiчала iнколи в чоловiковi нiби якийсь дивний вогонь, коли той сiдав i щось цiлими днями писав, покинувши кiз. Ще ранiше вiн покинув роботу бухгалтера, i його не обходили домашнi клопоти, чи є ïсти i що саме. Дiтей у них не було. Марiя, хоч i боялася розсердити чоловiка, пiшла вчителювати, знаходячи розраду в першачках. Iван, блукаючи горами, узбережжям, завжди приносив ïй букетик польових квiтiв. Вона брала найкращi й засушувала. {Вони милувалися заходом сонця щодня, i кожного разу вiн був рiзний. ...Вона розумiла, що тiльки й щастя ïï, що бiля цього чоловiка. Боялася, що мить оця швидко мине... Старша дочка Олександри Панасiвни задивилася на Хлопця — який вiн золотоногий, який вправний у рухах, коли бiжить, коли фарбує парти. Хлопець задивився на тоненьку дiвчину, як вона прала на рiчцi бiлизну, i сказав, що покаже ïй своï володiння. Неонiла погодилася, i Хлопець повiв ïï у пiдземнi ходи. Там у нього була навiть кiмната. Стали юнак i дiвчина судженими, поклялися одне одному у вiрностi, скрiпивши клятву кров'ю. Якось хлопець спитав у Галi про свого батька, захотiв дiзнатися хоча б його прiзвище. Але мати розсердилася чомусь i назвала спересердя перше-лiпше, що спало — Пугач. Iван-козопас дописував свiй п'ятий зошит. I снилися йому чорнявi, темноокi ненародженi його сини, кликали до себе. Через десять рокiв Хлопець, тепер уже огрядний чоловiк, повертався додому, радiсно дивлячись на знайому вулицю, яку пам'ятав до дрiбниць. З дому на горi вийшла дiвчина — знайома й незнайома. Спитав, чи Галина Iванiвна вдома. Та вiдповiла, що вдома. Це була його сестра Оксана. Мати теж ледь упiзнала сина — змiнили його i роки, i мандри, i тi випробування, що випали. Сестра не хотiла його визнавати, ïï дратували його важке тупання в бiблiотецi над нею, тютюновий дим, безцеремоннiсть, але терпiла заради матерi. Хлопець пiшов до Неонiли. Вона одна залишилася з дiвчат при матерi. Сердилася на Хлопця, що не писав, а потiм подивилася в його очi — i все забула. Уранцi сказала вдома, що вони одружуються. Хлопець пiшов до Марiï Якiвни, попросив зошити дiда Iвана, якого вже не стало. Жiнка радо вiддала, адже Хлопець був ïхнiм правнуком, але попросила поставитися з пошаною. Похвалила його сестру Оксану, яка дуже ïй допомагала завжди. Прийшла провiдати бабусю Марiю i Неонiла. Та привiтала ïï з тим, що дiвчина, нарештi, дiждалася судженого. I запропонувала, щоб вони йшли жити до неï. Хлопець перечитував книжки в бiблiотецi, що була в домi на горi, ïï складав прапрадiд i доповнювали кожен iз чоловiкiв, якi там оселялися. Взявся i вiн до заповiтних дiдових зошитiв. Сам теж мав на думцi писати, тому наполегливо вивчав лiтературу. Коли Оксана поверталася додому, до неï причепився якийсь дженджурик. Усе намагався познайомитися, говорив, що хоче винайняти тут, на горi, квартиру. Оксана гордо вiдтручувала його. Галина, побачивши цю картину, змушена була застерегти дочку, адже вона вже колись потрапила в таку iсторiю, повiривши якомусь залiтному птаховi. Ось звiдки i з'явився Хлопець. Оксана була впевнена, що з нею таке не трапиться, але при наступнiй зустрiчi з дженджуриком танула вiд його очей, не могла позбутися ïхньоï магiï. Одного разу до будинку прилетiв великий сiрий птах i перетворився на дженджуристого юнака, який, заглядаючи попiд вiкнами i сумно зiтхаючи, вкинув у вiдчинену кватирку букет троянд. Коли Оксана прокинулася, у неï в кiмнатi лежали сотнi трояндових пелюсток. А Хлопець сидiв обiйнятий м'якою радiстю: широкий свiт клався йому перед очi. Здалося йому, що вийшло з-за хмари сонце, i вiн побачив себе загорненим у хмару огненного свiтла. Озирнувся, бо подумав, що жiнки перестаралися там, на кухнi, i запалили дiм, але палала вже цiла вулиця i весь краєвид перед очима. Тодi вiн зрозумiв, що свiтло горить у ньому самому. Мозок його освiтила миттєва блискавка — чудове сяйво увiйшло в його душу, заплiднивши навiки його життя. В серце впала iскра блаженства, залишивши в ньому назавжди вiдчуття неба. Звiв очi i пiзнав раптом космос, повний нескiнченного простору, густо заповнений круглими темними та ясними тiлами. Погiдний ритм упiзнав вiн у всьому — там, у небi, i тут, на землi: рух планет, соку i кровi, рух живих та мертвих тiл. Вiн збагнув раптом: не мертвий свiт лежить навколо нього, а жива тремтлива матерiя, що виповнює небо, землю i все, що є. Живу присутнiсть вiн пiзнав у всьому, i це наповнило його справжнiм щастям. Зрозумiв: весь свiт дивовижно уладжено i все дiє спiвмiрно до добра кожному, а основним приципом свiту є все-таки любов. За кiлька секунд побачив i пiзнав бiльше, нiж за всi десять рокiв своïх мандрiв. Вiд цього затремтiли в нього нiздрi, а очi пролляли туди, на вулицю, яку нещодавно так пильно озирали, всю його любов, тугу, занепокоєння та бiль. Рука його мимохiть потяглася, щоб натрапити на олiвця чи ручку, але завмерла в повiтрi. — Тiльки не поспiшати, — прошепотiв вiн. — Тiльки не поспiшати!

Висновки Роман-балада Дiм на горi складається з двох частин. У першiй (Дiм на горi. Повiсть-преамбула)розповiдається про життя чотирьох поколiнь, якi живуть у домi на горi з 1911 по 1963 pp., але у долi кожного чомусь уперто простежується низка загадкових i дивовижних послiдовностей. Друга частина роману, що має назву Голос трави, складається з 13 новел, якi об'єднуються пiдзаголовком Оповiдання, написанi козо-пасом Iваном Шевчуком i приладженi до лiтературного вжитку його правнуком у перших. Утворi вiдчувається барокове поєднання високого (духовного i низького (буденного): дiм на горi — це фортеця нашоï духовностi, а пiднiжжя гори — це поле боротьби добра i зла, свiтла i темряви. Багато епiзодiв нагадують притчi, мають символiчне значення, наприклад, самотностi, роздвоєння людини, блудного сина, дороги i т. iн.

Метки Повiсть-преамбула до роману-балади Дiм на горi, ВАЛЕРIЙ ШЕВЧУК, Стислий виклад твору, Скорочено, Уривки, ТРАДИЦIЯ БАРОКО В XX СТ, Повiсть-преамбула, роману-балади, Дiм на горi, твiр, стислий, короткий, скорочено, уривки, основна, думка, переказ
ПовIсть-преамбула до роману-балади ДIм на горI