ДIм на горI



Категории Валерiй Шевчук ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Роман — балада Частина перша Дiм на горi Повiсть — преамбула Роздiл перший Спокiй Хай буря в серцi пана мойого втихне! Хай заспокоïться бог, якого не знаю... З вавiлонських молитов Володимир прибув новiш директором у школу, де потроху почав знайомитися з мешканцями та колегами. Роздiл другий Синя дорога Одним данi сльози, що ллються при свiтлi струмками, другим данi сльози, схованi в пiтьму. Р. Тагор Микола й Олександра покохали один одного. Любов — це i є рух до спокою, — подумав старий козопас Iван Шевчук, коли дружина оповiла йому iсторiю про Миколу й Олександру, — тi, що руйнують, не знають любовi — це дiти темряви й ночi. Не стопчи даремно квiтки, — без патетики думав вiн, сидячи на верандi, — не зрiж без потреби дерева, не вбий звiра, тобi недогiдного, анi комахи. Хай пташка летить собi в небi — без неï воно порожнє й глухе, хай вуж повзе собi по травi, а ящiрка грiє боки на каменi. Не заважай плодитися й множитися великому живому свiтовi, бо не твоєму розумовi збагнути велику машину рiвноваги! Перед ним поволi вмирало небо. Дивився на нього, виструнчившись у лозовому крiслi, густе його волосся срiбно свiтилося, а на поважному обличчi лежали гарячi тiнi лiтнього вечора... ...Микола не думав i не зважував. Вiн встав i пiдiйшов до Олександри, i це був ключовий момент у ïхнiх стосунках. Ота не дуже гарна на iншi очi дiвчина стала для нього найближчою й найвродливiшою — вимкнуто було те, що безпохибно дiє в усi часи й епохи. Нiхто з них нiчого не робив, щоб викликати до себе iнтерес: вiн не хотiв i не мiг стати згероïженим пiвнем, а вона не захотiла вчитися звичайного дiвочого кривляння. Все вiдбулося просто i швидко, i, коли вiн сiв бiля неï i сказав перше слово, — це було потрiбне слово, яке стало вузлом, що зав'язується за хльостом i назавжди. Нi вiн, нi вона не пам'ятали його опiсля, хоч саме ним йому вдалося звоювати ïï серце: обоє пам'ятали тiльки, що ïхнi серця застукотiли влад i обом ïм заклало водночас дихання. Замкнулися там, у кутку, у прозору капсулу, i вiдтодi нiхто вже не бачив ïх на жоднiй вечiрцi.
Роздiл третiй
Дiм на горi В небi вирiзують вони Сильця, кидають на землю. З сумерiйського 1 Десять рокiв тому бiля будинку на горi з'явився джиҐун у лакованих туфлях, сiрому костюмi i в легкому солом'яному капелюсi. Звiдкiля вiн узявся, не помiтив нiхто; знизу, однак, не пiдiймався вiн напевне. З тильного боку обiйстя проходу не було, там розташувалися одна й друга лiкарнi, i вiдгороджувалися вони вiд гори мiцними й високими парканами. Попiд парканами густо позаростало кропивою, i той, хто зважився б пролiзти через цi хащi, мав би добряче попектись. Можна було б продертися до дому i з лiвого боку, але там були заростi дерези й глинястi урвиська. Вiдтак створилось у Галi враження, що джиҐун спустився до них на гору на крилах — костюм у нього був бездоганно напрасований, а туфлi сяяли, начебто ходив вiн не по пилястiй жорствi, а по асфальту. ДжиҐун приходив посидiти на скелi, часом вiн проходжувався по кам'янистих стежках, i Галя не могла на нього не дивитися. Були в джиҐуна маленькi чорнi вусики, блискучi, аж свiтилися, зуби, а коли знiмав капелюха, щоб привiтати мимохiдь трохи цибату i не до кiнця ще сформовану дiвчину (читай — Галю), то на тiй головi виявилося iдеально зачесане на продiл волосся, так ретельно напомаджене i загладжене, що здавалося — це не волосся було, а перука. Спершу Галя тiльки байдужно вiдзначала появу джиҐуна на горi, через кiлька днiв вона вже червонiла, коли вiн вiтався з нею, вночi ïй здавалося, що крутиться вона на каруселi, а вранцi шкiра в неï на обличчi ставала молочно-блiда. Через тиждень вона вже тайкома стежила за джиҐуном iз малинових заростей, i ïï очi аж палали мiж зеленi. Одного разу джиҐун, проходячи мимо, спокiйно привiтав Галю в тому ïï сховку, начебто вони зустрiлися були на стежцi. Спинився й почав люб'язно розпитувати про тутешнi мiсця. В цей момент вийшла на Ґанок бабця, пильно придивилася до джиҐуна, зирнула i на внучку, яка стовбичила серед малиннику, i владно погукала дiвчину додому. Зустрiла Галю в своïй кiмнатi, велично вививаючись у рiзьбленому крiслi, i коли внучка переступила порiг, побачила, що горять у неï на щоках землисто-малиновi рум'янцi. — Що це за чоловiк? — спитала насторожено. Галя здвигнула плечима. Не могла дивитися на бабцю, тож стежила за кленовою гiлкою у вiкнi. — Вiн пiднявся iзнизу? — Нi! Власне, я не знаю... — Що вiн тобi говорив? — Розпитував про мiсця. Як, де що називається... — Ти повинна його стерегтись, — наказала коротко стара. — Вiн менi не подобається... — Але це ж просто перехожий чоловiк! — здивувалася Галя. — Добре знаю таких перехожих. Не вступай iз ним у розмови... — Та коли у тебе щось запитують... — Не вступай iз ним у розмови! — повторила бабця i вiдчула, що приливає ïй до голови кров. Але Галя таки вступила в розмову iз джиҐуном. Це сталося вже тодi, коли стара пiшла спати. Галя тихенько вийшла надвiр i пiшла до малиннику. Але вона туди не дiйшла — коло хвiртки стояв, наче з неба впав, джиҐун. Сперся грудьми на дошки й бiлозубо всмiхався. Вiн заговорив до неï так просто й тепло, що Галя не змогла втекти в хату чи грубо вiдбутися, як це роблять iз немилими залицяльниками. Окрiм того, звертався до неï старший чоловiк, i Галя сама незчулася, як спинилася коло каштана, — вони пробалакали там, роздiленi хвiрткою, цiлi три години. Дiвчина повернулася додому iз ватяною головою, зачумiла, острашена й ощасливлена, не розумiючи, чому в неï тремтять руки, адже вона тiльки порозмовляла з якимсь чоловiком, котрий хоч i назвався Анатолем, але був бозна-звiдки й бозна-хто. Вона навiть зупинилася на Ґанку, щоб побачити, як вiн вiдходить з гори в долину, але гора вже була порожнiсiнька i стелився по нiй синiй присмерк — свiтив тодi над землею золотий мiсяць. ДжиҐун здимiв з гори, наче не був живим чоловiком, а тiльки духом, що спустився сюди на крилах, а потiм розчинився, наче дим, — Галя вiд того не могла до тями прийти. Вночi це ïй приснилося. Великий сiрий птах у лакованих туфлях i з солом'яним капелюхом на головi кружляв над ïхнiм обiйстям. З туфель витиналися гострi кiгтi, а замiсть носа був грубо загнутий дзьоб. Птах каркнув по-воронячому i, склавши крила, притьма шугонув униз, де ховалась у заростях малинника вона. Галя закричала й прокинулася. Прокинулась i стара (тодi вони спали в однiй кiмнатi) i глухо спитала, що там у неï скоïлося. — Хiба може щось скоïтися, коли спиш? — невдоволено буркнула Галя i перевернулася на другий бiк, аж заспiвали пружини ïï допотопного лiжка. Вона заснула, i ïй уже не снився сiрий птах, побачила вона тiльки шкiльних подруг iз 2-ï жiночоï школи, з якими вона розпрощалася тiльки мiсяць тому. Вони поклялися не забувати одна одну до кiнця днiв своïх, ïй приснився саме той момент, коли вони клялися. Прокинулась удруге й довго думала про подруг: жодна з них за цей мiсяць не навiдала ïï й разу, а з Клавдiєю вони принаймнi мали готуватися разом у педагогiчний технiкум. Не хотiла думати про джиҐуна; до речi, вiн чомусь вважав, що вона ще школярка, так смiшно ïй вiд того стало, а вже зовсiм вона засмiялася, коли вiн зiгнув трикутне брову, дiзнавшись, що школу вона вже закiнчила. — Так? — перепитав, наче не повiрив. — То я дуже й дуже вас вiтаю! Ви тепер сама собi господиня!.. Такою скоромовкою вiн це сказав, що сама собi господиня ледве його почула, а почувши, зачервонiлася по кiнчики вух, добре хоч, що був тодi вечiр. ïй було приємно слухати його голос, трохи воркiтливий, але милий; зрештою, роздiляв ïх паркан: на випадок чого вона встигла б шугнути й до хати — в школi не було кращого за неï бiгуна. Але джиҐун i пальцем не рухнув, щоб вiдчинити хвiртку, був вiн такий Ґречний i такий дорослий, так дивно свiтилися його очi, що вона аж погляд вiдводила, щоб не дивитися. Вiд того розм'якала й губилася; насамкiнець вона вже нiчого не мала проти, щоб вiн увiйшов у двiр, перед тим чемно попитавши дозволу. Але вiн у двiр так i не попросився, натомiсть запитав, чи не зiйтися ïм iще й завтра? А коли вона вiдходила, вiн зловив ïï руку i по-старомодному торкнувся кiнчикiв ïï пальцiв лоскiтливими вусиками. Вона ж, замiсть обуритися на цей смiховинний жест, тiльки засмiялась i вирвала руку. — Ви такий чудний! — сказала i втекла зi смiхом. I не бачила вона, що на той смiх джиҐун зацвiв бiлозубо i став задоволений понiкуди. Наступноï хвилi його вже бiля хвiртки не було, а вона тихенько зайшла в дiм, покинувши туфлi в коридорi, i ступала так тихо, що чула навiть, як точить будинок шашiль i як шкребеться десь далеко, проïдаючи нору, миша чи пацюк. Чула нерiвне дихання староï, i ïй так радiсно й весело стало — все-таки вона стару провела. Рука ïï лягла на дверну ручку, великий палець почав повiльно тиснути на язичок клямки, i це зробила Галя так управно, що клямка безшумно пiдняла защiбку, i хоч дверi й заспiвали, але не голоснiше, нiж шурхотiли шашiль та миша. Галя промайнула через кiмнату, а коли вповзла, не рипнувши й пружиною, в лiжко, побачила, що обличчя бабцi нерухомо зацiпенiло в мiсячному свiтлi. Гострий нiс, незвично блiда шкiра, наче пудрою притрушена, — Галя здригнулася, начебто мерця побачила. Тодi голосно забилося ïï серце, i ввiйшло до нього, як входить до дому заблукана дитина, перше кохання. 2 Бабця сидiла в рiзьбленому крiслi, облита з обох бокiв ранковим сонцем, i Галi, прокинувшись, здалося, що втрапила в якусь казку — та стара iз нiмбом сивого волосся над чолом нагадувала королеву. Сидiла нерухома, начебто спала чи ввiйшла в задуму, повiки ïй приплющилися, а все обличчя повилося смутком. — Добре себе почуваєш, бабцю? — спитала Галя, принишкнувши в лiжку. Стара неквапно розплющилась i звела голову. — Вже прокинулася, ласочко? — спитала лагiдно. — Погано я спала цю нiч. Нападав на мене великий сiрий птах, i я оце думаю, що це не до добра. Та й ти сьогоднi кричала ввi снi. Щось погане тобi снилося? Галя отерпла на момент, бо те, що сказала бабця, трохи злякало ïï. Але наступноï хвилi засмiялася й сiла в постелi. — Та менi ж, бабцю, нiякi сни не сняться! — У щасливому ти ще вiцi, ласочко, — сумно вiдказала стара. — А той сiрий, з вусиками, не приходив бiльш? — Ну, бабцю! — розсердилася онука. Стара подивилася на неï важко й проникливе, i вiд неï не сховалися нiжнi рум'янцi, якi зацвiли на Галиних щоках. — Наш дiм трохи незвичайний, ласочко, — сказала бабця пiсля паузи. — Може, вже пора тобi про це розказати... Так от, народжуються в цьому домi здебiльшого дiвчата, чоловiки сюди приходять... Вони пiдiймаються знизу i, як правило, просять напитися води. Той, хто нап'ється з наших рук, переступає цей порiг i залишається в домi назавжди. Так було в моєï бабунi, в моєï матерi i в мене. Так було i в матерi твоєï, так повинно статись i з тобою... Менi бракує розуму, щоб все це пояснити, але так воно траплялося... — Ой, бабцю! — зiскочила з лiжка Галя. — Таку цiкаву казку ти розповiдаєш. Тiльки наш дiм не дуже нагадує замок. Бабця мовчала. Дивилася на цю веселу, юну й легковажну щебетуху, i теплий смуток обливав ïï серце. — То тiльки пiвказки, — сказала стара. — Приходять до нас i iншi чоловiки. Принаймнi до мене i до моєï бабцi. До твоєï матерi i до матерi моєï. Цi пришельцi не пiдiймаються знизу i не просять напитися води, вони з'являються бозна-звiдки... Онука стояла серед кiмнати, залита ранковим сонцем. Була блiда i аж прозора вiд промiння, i стара раптом побачила, що перед нею стоïть не дiвчинка, а дiвчина. Прозирнула повiтряну iстоту серед кiмнати й не могла не вiдчути — далекi, химернi, зеленi хвилi приходять до неï. Заливають кiмнату i, як колись, нiжно озвучують кожен промiнець. Дивилася на онуку, як на власний далекий спогад, i, як власному спогадовi, не могла наказати змiнитися. Не могла сказати: будь, моє минуле, таке, яким я хочу тебе тепер бачити, будь, моє минуле, безхмарне. Тому й сумувала вона, бо не дiйшли ïï слова до серця цiєï повiтряноï iстоти — не зумiла вона укласти ïх дохiднiше... — Такi це казки, такi казки! — сказала Галя, ходячи по кiмнатi i через те потрапляючи чи в сонце, чи в тiнь. — Це можна сприйняти як легенду, як мiф, але, бабцю, хiба може таке бути насправдi? Спинилася проти староï, поглинута тiнню i через те наче пригашена. Дивилася легковажно, хоч на днi ïï серця теж стало неспокiйно. Бабця оглядала ïï, наче промацуючи чи вивiдуючи, i Галi вiд того стало зовсiм неприємно. — Ну от, ти розказувала, — перебила вона мовчанку, — що й до тебе являвся такий, вибач, птах... Являвся, ну i що? — У мене нiчого, бо я зумiла його вiдшити, а в iнших не виходило так гладко. Тодi народжувались у нашому обiйстi хлопчики, доля яких майже завжди була сумна: все вони до чогось рвалися й навiть з дому тiкали... Галя смiялася. Дзвонила дзвiночком, а в нутрi раптом стала уважна й насторожена. I витворилося пiд цю хвилю двi Галi: одна — як метелик барвистий та легковажний, а друга — задумана й нахмурена. Нахмурена й задумана сидiла в крiслi й бабця, i вони навiть не помiтили, як зникло з кiмнати сонце, сiрi тiнi найшли на них, i вони обоє серед них посiрiли. — У нас в роду, — сказала бабця, — прийнято було розповiдати цю iсторiю дiвчатам, коли ïм минало вiсiмнадцять. Тобi тiльки неповнi сiмнадцять, але я мушу тобi це розказати, бо надто стурбована сьогоднiшнiм сном... — Ну, бабцю! — обiрвала ïï Галя. — Таке чудне тобi приходить до голови! — Дай боже, — промовила тихо стара, — щоб не прийшло чудне до голови тобi! 3 Галя була вражена розповiддю бабусi. Повернулася додому, заплеснула за собою дверi i стала перед дзеркалом. На неï дивилася черниця. Не та, що вiдiйшла вiд свiту, щоб бiльше не блудити в ньому, а та, на серцi якоï замок.
4 Такою хотiла вона бути вранцi, а ввечерi, як тiльки запали сутiнки, замок на ïï серцi розчинився сам вiд себе i спав, загубившись, мов камiнь, у сiрому молоцi, що пiдходило вiд рiчки. Утяжне продовж дня, а тепер звiльнене, ïï серце забилося так швидко, що годi було його втримати. Дiвчина пiшла в кiмнату, де мiстилась у них бiблiотека, зiбрана дiдом i батьком, сiла у зручний фотель i взяла до рук книжку. Була то одна iз найспокiйнiших книжок — дореволюцiйний том Нечуя-Левицького, читала несмiшливi потоки слiв, якi грали, наче переливна вода, i це так дисонувало з тим, що робилося в ïï серцi, що вона вiдклала книжку, взявши до рук томик Кобилянськоï. Дивилася на рядки, а бачила, як у потемнiлому небi з'явилася сiра цятка. Бiльшала й бiльшала, i вже видно стало людину — птаха в сiрому костюмi, лакованих туфлях i солом'яному капелюсi. Бачила, як повiльно кружляв вiн, спускаючись на гору, ось вiн торкнувся лакованими туфлями жорстви на стежцi й пiшов, наче дiстав пiд ноги асфальтовий хiдник. В глибинi дому зарипiли дверi, i Галя поспiшливо перегорнула сторiнку. Бабця спинилась у дверях у допотопному пеньюарi, рiдке й сиве волосся було розпущене, а очi западали в глибокi тiньовi ями. CLXII Довго збираєшся сидiти? — спитала вона i впустилась i собi в фотель. — Я сьогоднi тебе трохи налякала тими розповiдями, — стара засмiялася коротко i опустила пiдборiддя на груди. — Може, воно й справдi не треба тому вiрити? CLXIII Ну, звiсно, не треба, бабцю! — дзвiнко вигукнула Галя. CLXIV Мене зараз ще одне турбує, — наче не чувши ïï, вела стара. — Батько твiй не прислав за цей мiсяць грошей... CLXV Може, в нього якась затримка, — сказала Галя. — На городi в нас є досить картоплi. CLXVI Самою картоплею не проживеш. CLXVII Я, бабцю, пiду в педтехнiкум. Там дають стипендiю. Стара подивилася на онуку, й погляд ïï блиснув. CLXVIII Подобається тобi сидiти в цiй кiмнатi? — спитала, мiняючи розмову. — Ми, жiнки цього дому, майже нiколи не подiляли пристрастi наших прийшлих чоловiкiв до книжок. Крiм того, тут майже все украïнськi книжки — не зовсiм весела лектура для дiвчат. CLXIX Тут є Дiккенс, Якобсон, Банг i Гамсун. CLXX Скандинавцями цiкавився твiй батько, Дiккенс — то лектура дiдова, вiн мав смак до англiйського, — сказала, наче спросоння, бабця. — Знаєш, я не прочитала звiдси жодноï книжки... CLXXI То ти нiчого не читала? — здивувалася Галя. CLXXII О, читала! — засмiялася стара. — Брала книги в своєï приятельки, власницi бiблiотеки. То були Тургенєв, Жорж Санд i Мопассан... CLXXIII I бiльше нiчого, бабцю? — спитала Галя, це ïï трохи звеселило. CLXXIV I бiльше нiчого. Кажучи вiдверто, i тi книжки мене втомлювали. Я була народжена, певне, не для читання... Вона рiзко звелася, i Галя аж горiшню губу закусила, така величава й недоступна стала бабця. Щось справдi королiвське було в ïï поставi, щось особливе — поклик на казки, наче було ïй не шiстдесят сiм рокiв, а принаймнi з п'ятсот. Галя навiть злякалася ïï ветхостi, адже тут, у порожньому домi, ïм буває зовсiм самотньо. Зрештою, могли б про дати дiм i перебратись у мiсце людянiше, але бабця мала рацiю: щось є в них особливе, в жiнках цього обiйстя. Споконвiчно жили в ньому жiнки, так воно, мабуть, буде й далi забрати звiдси стару — все одно, що пересадити оранжерейну квiтку у грунт, вiдкрити i вiтрам i холоду. Вона вже з iншого тiста злiплена, хоч i в нiй також багато вiд жiнок цього дому — оранжерейною квiткою принаймнi вона не стане. Ïï чекає робота й актив не життя, бо хтозна, чи той майже нереальний батько, котрий утiк звiдси пiсля смертi дружини, колись повернеться пiд цей дах. Присилав сюди щомiсяця грошi, наче вiдкуплювався вiд них, i на тi грошi вони сяк-так жили. Але прийде момент, думала розважно Галя, i ця ненадiйна нитка урветься (той момент таки прийшов: останнiй чоловiк — поселень цього дому — розтанув, як розтає дим, i вони iз старою так бiльше нiчого про нього й не почули; значно пiзнiше Галя намагатиметься уявити батькове лице, i синiй дим вона побачить, зовсiм такий самий, як отой, що пiдiймається ранками вiд рiчки). — Не засиджуйся! — проказала бабця й рушила до дверей. Галя не вiдповiла. Провела поглядом старечу, але ще струнку постать i спробувала дорiвняти теперiшнiй образ бабцi до того, що вiдбився був кiлькаразова на фотокартках. Вони всi, — подумала Галя про жiнок цього дому, — були гарнi якоюсь неприродною красою. Я серед них — бридке каченя... 5 Кроки глухли i глухли й нарештi завмерли в непорушнiй тишi дому. I ось вона прийшла, глибока оксамитна й безмежна тиша. Галя роззирнулася: лампа почала коптiти, чорна нитка повилась у склi; прикрутила гнiт, i ïï кошлата тiнь метнулася по стелажах, якими обставлено стiни цiєï кiмнати. Неподалiк од вiкна вона почула хрускiт хмизу — хтось iшов просто сюди. Галя завмерла, притуливши пальцi до вуст, а серце ïï злякано чи схвильовано закалатало. З'явилася на шибцi чиясь рука з довгими, як кiгтi, нiгтями i легенько потарабанила. Галя кинулася до вiкна, смикнула, кваплячись, гачок. (Це був ïï другий переступ, думала вона наступного дня пiсля цiєï подiï, було ïй i страшно, й болющо-радiсно вiд спогаду про черговий ïхнiй вечiр). Побачила його в темрявi — був так само в сiрому костюмi, лакованих туфлях та в солом'яному капелюсi. Засвiтив до неï бiлими, аж фосфорилися, зубами, зняв капелюха i схилився; показуючи iдеальний продiл з ретельно напомадженим i прилизаним волоссям. Спершу ïй захотiлося заплеснути перед ним вiкно або ж вiдiслати: годi ïм зустрiчатись i мати щось спiльне. Але наступноï хвилi вона зустрiла його погляд: тi очi не були нi гарнi, нi розумнi — зорили на неï так дивно, що всi застережнi слова раптом вилетiли ïй iз голови. Руки, якi хотiли заплеснути вiкно, обм'якли й провисли, наче неживi; вона стояла й не знала, куди подiтися, бо тi очi, збагнула вона, розглядають ïï так, як мав би розглядати принишклу овечку вовк. I на диво самiй собi, вона не обурилася на це безцеремонне розглядання; зрештою, й сама не знала: в ïï подобi бридкого каченяти спалахнуло вже пiд той час те, що було притаманне всiм власницям цього дому. Сiрий за вiкном зi своïми дивними, гiпнотичними очима вкмiтив те вiдразу й безпомильно. Знову блиснув до неï бездоганними зубами, i ця усмiшка заслiпила дiвчину, наче спалахнула серед неба блискавка. Грому, однак, пiсля тоï блискавки не було, натомiсть почула вона лагiдний i схвильований шепiт. — Добрий вечiр, ластiвочко. Чи вийдете? I перш нiж могла вона щось розважити, хитнула поспiшно головою i без найменшого розважку ступила на лутку вiкна й подала йому в темряву руку. Дужi руки пiдхопили ïï, i на момент була вона приклеєна до сiрого костюма. Рвонулася чимдуж, i ïй зовсiм легко вдалося звiльнитися — тi непомiрне сильнi руки й не гадали чинити ïй неприємного, а в тiлi з'явився зрадливий трем. Тим часом навколо неï повзав, наче павук, проникливий i темний джигуновий голос, а вона здивовано прислухалася, як умирає в нiй черниця, на серцi в якоï замок, — не було вже не тiльки замка, а й чорноï барви на одежi. Вiн вивiв ïï за хвiртку, галантно поступившись i пропустивши вперед, i, коли проходила вона той рубiж, здалося ïй, що вiн там, iззаду, тiльки й дивиться на голi ïï ноги — була ж бо в закороткому домашньому платтi. Насторожилася й стала обережна й напружена, тiло ïï поступово забувало солодкий щем, який пережило. Повернулася рiзко й побачила темний дiм iз єдиним свiтлим вiкном, сумний та завмерлий каштан, Ґанок, що аж срiблився вiд осяяноï мiсяцем роси; довкола дзвенiли цвiркуни, знизу вiд рiчки тягло вiльгою; навпроти стояв незнайомий чоловiк у солом'яному капелюсi й ошкiрювався, показуючи бiлi й гарнi зуби. — Куди ви мене ведете? — спитала холодно, й зуби поменшали, натомiсть заквiтла на тому обличчi чемна i знову-таки гарна усмiшка. — Куди ж менi вас, ластiвочко, вести? — сказав чи, власне, проворкотiв вiн. — Хочете, посидимо на скелi, помилуємося краєвидом, а не хочете, буде так, як скажете... Вона отерпла на мить вiд гордостi за владу, якою вiн ïï надiляв, тому знову зважилася позирнути йому в очi. Були вони нерухомi, грав у них тоненький промiнчик вiд мiсяця, а загалом побачила вона там широку й глуху темряву. I знову вiдчула, як дерев'янiють ïй ноги, як у тiлi з'явився той — таки бридкий трем, згадала i мимовiльний доторк, i вогонь, яким не хотячи перейнялася. Не могла витримати напруги i ледве-ледве зiбралася на силi, щоб вiдвести погляд. Опустила голову й пiшла по стежцi — байдуже, розглядає вiн ïï ноги чи нi. Довкола знову повзав, як павук, проникливий i теплий голос, i сотав вiн, сотав сiру павутину, обгортаючи й обмотуючи ïï з нiг до голови. Ще жила в нiй iскра тверезого глузду, трималася на сподi серця, i вiн також не забув про ту iскру. Тiльки пiдтримував ïï Ґречно пiд лiкоть на крутосхилi чи бiля прiрви, а тоï Ґречностi чиж могла вона йому вiдмовити? Iнколи озиралася на своє вiкно й мимохiть шкодувала за жовтою тишею, яку покинула, — перед його приходом саме читала красивi повiстi Кобилянськоï. З другого боку, вона й радiла: та жовта тиша така знайома й безвиглядна! Iшла отак розполовинена: одна тут, а друга там, одна весела, а друга смутна, одна щаслива, а друга нещасна. Даремно плутав i плутав ïï сiрий павук — вогонь на сподi ïï серця не гас, та й доброï розмови сьогоднi у них не виходило. Пiдiйшли до скель, i перед ними розгорнувся величавий i широкий краєвид. У глибокiй долинi лежав, як синя дорога, блiдий i спокiйний Тетерiв, темнiло внизу i з бокiв громаддя дерев, височiли великi й пологi горби, i тьмяно поблискували дальшi i ближчi скелi. — Краса яка! — прошепотiв за ïï спиною Анатоль. — Тим мене й вабить цей куток — дивна й незбагненна краса! Повернулася повiльно до нього й на момент вразилася: в мiсячному свiтлi сiрий костюм його став чорний, блищали лакованi туфлi, капелюха вiн зняв, i чорне волосся лежало, наче тушшю пiдчорнене, — обличчя його пiд ту хвилю помолодшало й потоншало. Зворушена Галя мимовiльно втонула в його очах i вже не могла боронитися перед великою силою його погляду. Ступнула назустрiч, а коли обняли ïï великi й сильнi руки коли вуста з'єдналися з його вустами, закинула вона раптом голову й затремтiла на його грудях, як дика, але майже приручена пташка. 6 Вiдтак стало все в тому вечорi червоне. Небо над головою затремтiло вiд багрянцю, що кинув на нього мiсяць, крiзь червоне Анатолеве плече побачила вона так само обагрений краєвид та рiчку; вуста ïï розпалилися й горiли, пiд ногами стелилася черво на трава, i навiть скелi рубiново вiдлипали. Тиха розкiш вливалася ïй у груди, вiддавала своï вуста на поталу iншим, твердим i пекучим, жив у нiй страх i радiсть, так дивно перемiшанi, що вже й голову тратила. Червоно свiтилися ïï руки, що ними впиралась у груди, та й груди тi просвiчувалися чорно-червоним. Ноги ïï стали зовсiм дерев'янi, здавалося, стоïть вона пiдвiшена мiж небом та землею, схопили ïï кiгтi величезного червоного птаха й несуть у синю безвiсть. Там горять численнiогнища й крутяться коло них голi червонястi тiла, на вперемiж жiночi й чоловiчi; була вона наче витка стеблинка, що ïï гне й ламає вiтер та злива. Задихалася вiд нового нападу на себе цих гарячих i твердих вуст, i руки, якими все-таки вiдштовхувалася вiд тих чорно-червоних грудей, теж подерев'янiли. Величезний сiрий птах обпав тонку й тремку берiзку i випивав з неï i листя, й сiк. Майже померкла на сподi ïï серця застережна iскра, а може, й погасла б вона в тому вечорi остаточно, коли б той сiрий не розпалився дужче, нiж могла вона те витримати, i вкусив легенько ïй вуста. Галя пiдскочила з несподiванки й вислизнула з його обiймiв, засвiтивши до нього перелякано бiлками величезних очей. Вiн ледве стримався, щоб не пiддатися пориву й не кинутися до неï ще з бiльшим палом, але вчасно помiтив, що вона стоïть наготована до вiдсiчi, зiгнулася, готова вiдстрибнути при нападi набiк, i стала наче роздратована кiшка. У грудях ïй на повну силу запалав застережний вогонь, що його ледве не загасила, i вiн раптом покiрно схилив перед нею голову, всмiхаючись якнайлюб'язнiше. — Вибач, — сказав тепло. — Вибач! — Я не дозволю, щоб зi мною так поводились! — вибухнула вона, i ïï голос мав у собi i сльози, i знесилу, на якi вiн усмiхнувся ще Ґречнiше, зловив легенько руку, що злетiла перед ним, i якнайвiдданiше поцiлував. Вона заспокоювалася. Сiла на камiнь i задивилась у далечину. Вiн тихо сидiв за ïï спиною, наче й не було його тут, — давав ïй утихомиритися. — Я тебе чимось образив? — спитав, коли вона вже заспокоïлася. — Зробив менi боляче, — сказала Галя, не вiдводячи погляду вiд рудо-синьоï в сутiнку рiки. — Вибач! — повторив вiн. — Це сталося мимовiльно. Ти й справдi нi з ким iще не цiлувалася? Зирнула на нього здивовано. Схилив до неï усмiхнене, Ґречне обличчя й намагався зазирнути ïй в очi. — З ким би я могла цiлуватися? — спитала здивовано. — Ну, звiсно, звiсно, — поспiшливо заговорив вiн, а що йому не вдалося зазирнути ïй в очi, присунувся ближче й обiйняв за плечi. — Я тобi не робитиму боляче! — шепнув на вухо й потерся об ïï щоку. Дозволила притиснути себе щiльнiше, а коли закидала голову, побачила червоний мiсяць, який за мить за мiстився мiсяцем чорним. Задзвенiли, зiштовхнувшись, ïхнi зуби, i червоний вогонь знову запалахкотiв навколо — з несамовитою пристрастю цiлував ïï джиҐун у сiрому костюмi, з залiзними руками i з не менш залiзними вустами.
7 Iшла додому похитуючись. Згойдувалася стежка перед очима, хиталися дерева, повз якi йшла; вуста ïï полум'янiли — дивну немiч i знесилу вiдчувала. Анатоль ступав слiдом, наче сiра тiнь, чатував на кожен ïï рух, але тримався вiдстанi. Була вона за цей вечiр зовсiм випита, адже i вдруге вирвалась iз обiймiв, вдруге зробив вiн ïй боляче, залiзши ïй за вирiз плаття й притисши залiзними пальцями ïй персо. Галя й пiшла вiд нього пiсля того — не затримував, тiльки ступав позаду, свiтячи усмiшкою. Грав на його блискучих зубах тонкий червоний промiнець, i Галя, озирнувшись i побачивши той червоний його рот, могла б налякатися. Але не мала сили реагувати на нього, хотiла чимшвидше дiстатися до вiкна, не думаючи, як у нього залiзе, хотiла зникнути з цього двору й опинитися у затишному, спокiйному лiжку, щоб там, закусивши вуста, твердо й тверезо обдумати, що це з нею коïться. Знала про тiнь за собою, сiру i в солом'яному капелюсi, чула за собою важкий поступ i дивувалася — крок у нього не хиткий i не зморений: сильний вiн i досвiдчений. У хвiртцi вона зупинилася. Повернулася й мала силу витримати його погляд. — Iди вже, йди! — сказала i здивувалася, як лагiдно прозвучав ïï голос. — Прийду завтра в цiй порi! — шепнув вiн, легко торкаючись вустами ïï попечених i покусаних. — Чекатимеш? — Iди! — шепнула й вона i наклала на хвiртку защiбку. — Ми й так уже задалеко зайшли. Тодi вiн засмiявся. Тихо й воркiтливо. — Така ти недосвiдчена, ластiвочко, — сказав. — Зрештою, це менi найбiльше в тобi й подобається... Але вона вже не слухала його. Йшла додому, i вiн раптом вiдчув, що втрачає над нею владу. Поринала в себе, в свою розбурханiсть i ставала вiд того сумна. Нi, не радiсть вiдчувала вона пiд ту пору! Iшла й думала — хто збагне до решти ïï неспокiй? Думала й дивувалася: що робиться отут, пiд цим мiсяцем та небом? Двi сльози викотилися ïй на очi, i запашiло ïй немилосердно натиснуте персо. Бiла печаль сiла ïй на плече, як пташка, i вона мовчки понесла ïï до свого й досi освiтленого вiкна. Тут Галя спинилась i озирнулася. Блiдий мiсяць заливав двiр, довкола стигло безлюддя, i не було вже на горi анi душi. Тонкий, вимучений усмiх лiг ïй на вуста: десь у цiй ночi летiв у темiнь надто палкий ïï коханець. Стало шкода, що все-таки не стоïть вiн бiля хвiртки й не свiтить до неï чарiвницькою усмiшкою. Стало жаль, що так швидко йому пiддалася: хтозна, до чого воно йдеться? Хотiла, щоб вiн був, i прагла його позбутися. Бiла пташка печалi летiла у червонуватому небi i тужливо посилала в нiч i в тишу своє Тихе зiтхання. Вона зiтхнула теж. Хотiла виплакати все те сколошкане й незрозумiле, що товклось ïй у грудях, тому сiла на траву тут — таки, пiд розчиненим вiкном, i скулилась у клубочок Росила сльозами траву, i сльози рожево грали й свiтилися. Весь свiт довкола зарошувався вiд ïï плачу, а спiвчував ïй мiсяць. Витворював iз тих слiз дорогоцiнне камiння яке перетвориться вранцi на воду, але поки це станеться, зачарує воно не одного цвiрку на й нiчного птаха. Птахи ковтатимуть тi камiнцi, щоб стати безсмертними, а цвiркуни котитимуть ïх цвiркунам. Цвiркуни прикрасять ними зеленi своï груди i дозволять цвiркунам ославити себе у пiснях. Галя сидiла, скулена, на травi й плакала, ïï тiло змiнювалось у цю нiч також, поливалося соком, який робить людину дорослою. Галя таки стала доросла в ту нiч, а що немилосердно пекли ïй вуста й болiло персо, не зрозумiла вона того. Не зрозумiла, що сама земля, до якоï тулиться, — ïï спiвучасниця й робить з нею чудо. Вiдчула тiльки щось велике в такому з'єднаннi — людського чуття й мiсячного свiтла, жалю й роси, свiтлоï туги й синьоï дороги, що ïï прослала тиха рiчка, яка мертво лежить помiж кам'янистих горбiв... Старий козопас Iван теж не спав у ту нiч. Коли заплакала пiд своïм вiкном Галя, коли полетiв у небо, вiддаляючись, задоволений сiрий птах, вiн подумав, що свiт цей, який кладеться йому перед очi, мусить бути вiчний i нетлiнний. Вiчнiсть є там, спогадав вiн, де думають про народження. 8 Повiльно, дрiбними крочками пiдходила до свiчада. Обережно нахилилася i раптом отерпла: перед нею стояла незнайома красуня. Червонi вуста палали, прокушена долiшня туба темнiла ранкою, очi стали величезнi й темнi. Всiм нутром вiдчула дiвчина: в кiмнатi хтось є. Хтось уплив до неï крiзь зачинене вiкно, хтось голубий, складений увесь iз ясно-синiх брил. Впливало те в неï через очi, i очi ïï заголубiли. Те нове, що входило в неï, наповнювало ïï тiло вщерть, i Галя раптом сама перелякалася краси, що плюснула на неï вiд тiєï незнайомоï жiнки в дзеркалi. Здавалося, зараз збудеться та фантазiя, що ïï любили повторювати старi письменники: розчиниться дзеркало i вийде з нього красуня, так дивно схожа на тi фото-картковi зображення, якi зберiгаються в ïхньому сiмейному альбомi. Онде вона, з перестрахом подумала Галя, — вiчна володарка цього дому, принцеса, якою ïй нiколи не стати, адже порушує вона приписи, покладенi для порядних дiвчат. Вже не пiдiйметься до неï чорнявий красунь, якому вона мала б винести напитися, i не народить вона йому дочки... Вiд таких думок мурашки побiгли ïй по спинi, мимовiльно впадала вона в тон бабиних оповiдок i мимоволi починала в них вiрити. Нi, саме вiн, Анатоль, перетворив ïï в отаку красуню — це його поцiлунки розбудили в нiй жiноче єство. Ось вона: горда й прекрасна, з голубою богинею в неспокiйному серцi, терпить i переживає щось таке виняткове, що й бабусинi казки при цьому стають блiдi та звичнi. Заплющилася, щоб отямитися, щоб зрозумiти нарештi, що воно коïться насправдi. I коли стояла отак заплющена, нечутно вилетiла ïй iз серця голуба богиня, скромно завмерши в найтемнiшому кутку кiмнати. Так само тихо вийшла iз дзеркала й та небачена красуня, котра так уразила Галю, i безтiнно стала у другому кутку. Галя розплющилась i побачила перед собою блiде, розколошкане дiвча з перестрашено розширеними очима, iз покусаними вустами i в подертiй бiля грудей сукнi. 9 У той момент закричала в глибинi дому стара. Кликала Галю, i такого голосу в бабцi дiвчина нiколи не чула: неначе ворона каркала десь далеко — стогiн i прохання, жах i вiдчай почулись у тому криковi. Галя схопила лампу й метнулась у коридор. Загримiла необережно поставленим вiдром i ледве не випустила лампи. Притьмом вiдчинила дверi i спинилась на вступi. Бабця сидiла в лiжку, сива й розпатлана, вирячивши неймовiрно очi й дихаючи розтуленим ротом. — Валер'янки менi, швидше! — прохрипiла вона, i Галя, поставивши лампу, метнулася до домашньоï аптечки. З переляку не могла розiбратись у пляшечках, нарештi схопила потрiбну i помчалась у сiни за водою. Гримнула дверима, за хвилину гримнула ними знову й пiднесла старiй розведенi лiки. Руки в неï трусилися, як, зрештою, i в бабцi — та випила валер'янку одним духом. — Нога! — сказала стара пошепки. — Менi вiднiмає лiву ногу! Галя вiдкинула ковдру: на простирадлi лежала темна, помережана спухлими венами нога. — Розтирай, Галечко, розтирай! — попросила знеможено, i Галя почала масажувати ту ногу. Пiт вибився ïй на лоба, але вона щосили розтирала шкiру, яка й справдi дубла пiд ïï пальцями, доки не вiдчула: все тiло староï знеможено розслабилося. Дiвчинi стало невимовне страшно вiд того, що дiється пiд цим самотнiм дахом, адже живе ïх тут тiльки двоє — до найближчих сусiдiв треба мчати через гору хвилин з десять. Сльози покотилися ïй з очей, великi, щедрi, холодний подих смертi вона вiдчула в цiй душнiй, не провiтренiй кiмнатi. — Стривай, ласочко, стривай! — знеможено сказала стара. — Менi вже полегшало... Тодi Галя розпрямилася. Насунулось ïй на очi волосся, але не прибирала вона його — все ще плакала. Дивилася на стару, наче впiзнавала, — зовсiм незнайома, ба навiть чужа ïй видалася. Знову дихнуло ïй у вiчi чорним подихом, i дiвчина ще бiльше затремтiла, мiзерна й зовсiм дитинна, — зуб на зуб ïй не потрапляв. — Отак ти перелякалася! — тихо й умиротворено сказала бабця. — Заспокойся, менi вже майже добре. А чого це ти не спиш? — Зачиталася, — сказала вона i стала до староï так, щоб не видно було ïï прокушеноï губи. — Знову приходив до мене увi снi той сiрий: чи то птах, чи людина. Кинувся до мене, i ось бачиш?.. Ледь не зачавив. Це, мабуть, мститься менi. Говорила вона пошепки, i Галя як струна стала, ловлячи з бабчиних вуст отi незвичайнi слова. — Таке говориш, бабцю! — перелякано сказала вона. Стара начебто марила. Лежала iз заплющеними очима, нiс ïй загострився, а очницi перетворились у темнi ями. Сотався й сотався з ïï темних вуст зашерхлий шепiт, i Галя вiд того знову затремтiла. — Ïх двоє приходить на цю гору, ласочко. Не до кожного, але до бiльшостi... Моя бабця пiддалася йому, пiддалася йому й мати.:. Народжувалися вiд того хлопчаки, той мiй дiд у перших був страшний волоцюга, а мого брата ти знаєш... Дивна сила побиває ïхнi уми, дiвчинко... я сама знала, ласочко, цю iсторiю, бо вчасно була попереджена. До мене вiн також приходив... i скiльки сили менi коштувало, щоб його вiдшити... Так, дитино моя, я йому не пiддалася, як i твоя мати, — може, вiн i мстить через те тепер?.. Наче запала в глибший сон, груди ïй високо здiймалися. — Бабцю! Бабцю! — кинулася до неï Галя, але стара миттю розплющилася i здивовано позирнула на внучку. — Ану-но, подивись, чи немає в мене чого на оцi? — сказала досить тверезо. Галя взяла лампу й прихилила до староï. Та розвела темними пальцями з бiлими нiгтями повiки, i Галя зойкнула: око староï було залито кров'ю. 10 Усе це переколошкало Галину душу, бо вже починала губити межi, де в цiй iсторiï фантастичне, а де реальне. 11 Вони обоє заспали, але прокинулися водночас i обоє вiдчулися, наче ïх побито камiнням. Ранок був сiрий, понурий, небо було затягнуте густими хмарами. Вони обоє збагнули, що вночi сталося щось важливе й неприємне: Галя думала про свою вечiрню зустрiч, а стара про нiчний напад хвороби. — Вже не спиш, Галочко? — Як себе почуваєш, бабцю? — озвалася й Галя. — У моï лiта, — засмiялася трохи штучно бабця, дивлячись у сiре, сумне вiкно, — вже недоречно запитувати про здоров'я! — Як твоє око? — Прийди подивись. Галя зiскочила з лiжка й пiдiйшла до староï. Око ще було помережане червоними жилками, але почистiшало. — Що це в тебе на губi? — Вдарилась учора об одвiрок, — сказала легковажно Галя. — На якесь вiдро наскочила i ледве голови не звернула. Вона засмiялася, i ïï дзвiнкий смiх трохи провис помiж сiрих стiн. — Треба пiти купити хлiба... — То я пiду. — Треба й на базар сходити: нема в нас борошна. — Добре, бабцю, — сказала Галя, i в неï раптом упорхнув малий голубий метелик. Стара завмерла в своєму лiжку: несподiвано спалахнула ïï онука тою красою, що ïï побачила сама в нiчному дзеркалi, начебто зайшов у неï сонячний промiнь i освiтив... — Пiду снiданок приготую, — сказала Галя, бо вiдчула й у собi той недоречний спалах. Хотiла усамiтнитись i дослухатися до химерноï гри, до того променя, хоч надворi й помину не було сонця — висiли там холоднi й драглистi хмари. Хотiла пiд ту хвилю i в дзеркало зирнути. Стара сiла в постелi й торкнулася ноги — була та холодна й начебто чужа. Тодi не витерпiла i таки закричала, а коли перестрашена Галя примчалася до неï i стала на порозi, то побачила, що сидить бабця на лiжку, ковдра з неï скинута, сорочка пiдсмикнута, а палець ïï показує на темнi, вкритi синiми смугами вен ноги. 12 Це був частковий правець лiвоï ноги. За якийсь час бабцi вiдпустило, але вiдтодi почала вона ходити з палицею. Вiднiме ïй обидвi ноги у вiйну, коли в ïхнiй дiм ледве не втрапить снаряд. Вiн розiрветься в малиннику, струснувши будинком: вiд страшного ляску повивалюються з вiкон усi шибки, хоч Галя й наклеювала на них навхрест паперовi смужки. Стiна навпроти малинника буде густо посiчена осколками, i хоч шкоди вони, крiм вiкон, не матимуть, стара пiсля того перетвориться в немiчну ляльку. Вона буде iнколи вередлива й криклива i поганятиме онукою, але це будуть тiльки спалахи: здебiльшого сидiтиме вона, якщо дозволятиме погода, на Ґанку i без кiнця дивитиметься на далекi прирiчковi краєвиди. Галя ж залишиться Галею, в нiй постiйно житиме в серцi голубий метелик, а часом поселятиметься й богиня. Хтозна, чи те сердитиме стару, чи, навпаки, вспокоюватиме, факт той, що очi ïï постiйно спочиватимуть на стежцi, по якiй прийшов був колись до неï ïï вусатий красень. Коли ж вона дочекається того моменту, коли завiтає до них на гору Володимир, коли вип'є вiн з Галиних рук води, вона раптом встане, забувши про свою нерухомiсть i зайде до своєï кiмнати без сторонньоï допомоги. Вiдчує тодi те, що вiдчуває королева, коли ïï царюванню приходить кiнець: сумуватиме, а водночас i радiтиме. Вона допитуватиметься в онуки, що потрiбно тому приходневi, хоч чудово знатиме, чого йому треба. Зрештою, благословить ïх i використає ще одну нагоду, щоб внука таки повiрила в казку ïхнього обiйстя. Але станеться це аж через десять рокiв, в той же сутiнний ранок Галi довелось притьма бiгти за лiкарем, а коли вiн розвiв безпорадно руками, давши перед цим старiй один i другий укол, вiдчула, що стала доросла i що вiдтепер всi клопоти цього дому лягають на ïï плечi. Лiкар щось говорив про лiкарню, але стара не прийняла тоï пропозицiï: боялася, що не повернеться сюди, або ж коли й повернеться, застане тут нечувану новину. Через це Галi довелося щодня масажувати ногу старiй, i так протяглося бозна-скiльки часу... У той день, пообiдавши, стара заснула, i зморена Галя вийшла на Ґанок. Задивилася на чудовий краєвид iз рiчкою, горбами, скелею, купальнями й островом, i ïй здалося, що все це наче з картону вирiзане, як декорацiя до не зовсiм доладноï вистави. Як i всi, вистава мала вiдбутися ввечерi, але вона вже на кiн не ступить. Вона зморена й по-своєму налякана, хоче заспокоïтись i врiвноважитися. Через це й сидiла на Ґанку така сутiнна й сiра, через те i в хустку куталася, хоч надворi й не холодно. В глибинi цього дому спить, злегка похропуючи, бабця, i Галя, прислухаючись, зрозумiла раптом, чого тiкав з цього дому далекий ïï прадiд у перших. Не витримував цiєï тишi й застиглостi, оцього сльозливого й крикливого баб'ячого царства, де чоловiки тiльки приходними i тiльки й знали, що достачати кошти для цих жiнок, а у вiльний час длубатись у своïх книжках. Галя вiдчула раптом, що i в нiй є щось вiд того прадiда, що ïй також хочеться спуститись iз цiєï гори i перевiрити увiч, чи не з картону вирiзано всi оцi краєвиди. Натомiсть вона вчинила iнше. Обiйшла паркани з тильного боку обiйстя i без труда знайшла дошку, яка вiдхилялася. Бур'ян i кропива в цьому мiсцi були притоптанi, i ïй навiть здалося, що впiзнає в прим'ятiй травi слiд лакованого туфля. Спокiйна усмiшка розцвiла на Галиному лицi. Повiльно, не кваплячись, зайшла вона в повiтку, знайшла там iржавого молотка, який ледве тримався на розхитанiй ручцi, взяла кiлька грубих, так само iржавих цвяхiв i, невмiло дзьобаючи тим молоткомпо цвяхах, забила дiрку. Цвяхи, правда, химерно покрутилися й позагиналися пiд ïï ударами, а молоток кiлька разiв спав з ручки, ледве не поранивши ïï, але дошка все таки трималась мiцно. Галя поверталася додому iз свiтлим лицем. Жбурнула молоток у повiтку й ретельнi i вимила пiд умивальником руки. Пiсля того зайшла в хату й почула, що бабця не спить — Що це ти там стукала? — спитала вона. — Це я, бабцю, там у парканi дошку забивала, — спокiйно й лагiдно озвалася Галя. Бабця зробила круглi очi й поспiшила опустити погляд, щоб заховати ту радiсть що хвилею плеснула на неï: Галя таки починала набиратися ïï духу. Уявилося старiй як вони обоє тут старiшають, грошi ïм поки що надходять, то ïм i клопоту не було б. По любила цю гарну, несподiвано подорослiла дiвчину, котра стояла оце перед нею, i лади; i була все задля неï вiддати. Галя, однак, мала iншi думки. Сiла на стiлець просто перед бабцею, вiйнувши широким подолом сукнi, й подивилася на стару впритул: — Треба менi вже, бабцю, документи здавати в технiкум. — I покидатимеш мене саму? — здивовано i злякано спитала стара. — Ти б зайнялася в'язанням, — трохи немилосердно вiдказала Галя. — Час би швидше бiг!.. Тепер, бабцю, — вона знову подивилася на стару впритул, — людина без спецiальностi нiщо... Було неприємно ïй таке слухати, але не перечила. Мала все-таки тверезу голову i теж не довiряла тiй нитцi, за яку вони тримались: отим щомiсячним надходженням вiд Галиною батька. 13 Того вечора на них обох зiйшов мир: стара всiлась у своєму вигiдному крiслi, поклавши хвору ногу на ослiнчик, а Галя примостилася коло лампи iз розгорненою Повiєю Панаса Мирного. Вона читала вголос, пахло перепаленим гасом вiд лампи, в розчинене вiкно вливалися запахи жасмину чи й недалеких лiкарняних лип; у вiкно проглядавсь трепетний квадрат темно-синього неба з драглистими золотими жуками на ньому. Стара загорнула ноги старим, зовсiм витертим пледом, скидала вряди-годи озброєними окулярами очима; свiтло вiд лампи робило Галине обличчя контрастним, водночас не зникала з нього i м'яка нiжнiсть. Тихо пливла Галина мова, тихо горiв вогник пiд гнутим склом, тихо повзали золотi жуки, i ïм обом раптом здалося, що час зупинився, зупинилися люди, якi йшли в цьому вечорi, машини й трамваï. Спинився джиҐун у сiрому костюмi i в лакованих туфлях, спинилася течiя рiки i струмкiв, що спадали в цю рiку. Завмерли, мов замерзли серед неба, нiчнi птахи й кажани; кiлька лiтакiв, що потрапили в цю смугу, згасили мотори. Замовкло радiо, завмер на льоту кiт, який вистрибував iз вiкна, вкравши перед цим шмат ковбаси, i закостенiла в його зубах та ковбаса. Галя перестала читати i звела погляд на бабцю. Дивну й трохи моторошну тишу вони вiдчули. — Слухай, бабцю? — спитала Галя. — А той твiй дядько, вiн нормальний був? Стара спинила пальцi, якi кiлька хвиль тому ще вчилися плести шкарпетку, i вслухалась у нiчну тишу. — Ти мене щось питала? — повернулася вона до онуки. — Питала про твого дядька. — Вiн був блудяга, той мiй дядько. Все його кудись несло, все його якiсь фантазiï мучили. Зрештою, нiчого вiн у життi не досяг. Отак збився з дороги, i нi пуття з нього, нi толку... — Ну, а потiм? — Що потiм? — роздратовано сказала бабця. — Потiм пити почав i пропав нi за цапову душу. Галя була розчарована. Але все-таки непокоïв ïï той далекий i всiма забутий ïï предок. — Не був вiн жонатий? — Що ти хочеш? — округлила очi бабця. — Мало того, що собi життя перевiв, то щоб жiнку й дiтей мучив? Нi, тут йому треба вiддати належне: як почав блудягою, так блудягою i скiнчив. Знайшли його задубiлого в багнюцi... Чи хоч вiзьми, оцей мiй братик... Гадаєш, у нього всi клепки? — Дивно, — сказала Галя. — Дiд Iван твiй рiдний брат, а ви — от нiколи й не бачитеся... — Вiн не зовсiм мiй рiдний брат. У нас була тiльки спiльна мати. — Так дуже не любите одне одного? — Ми рiзноï кровi з ним, Галочко, — сказала гостро, стара. — Вiн кровi блудячоï, а я справжньоï... Галi стало раптом смутно. Побачила перед собою високочоле, гарне обличчя дiда Iвана, — iшов вiн за козами, i вiтер кошлатив його сиве волосся... — А я — от до них забiгаю, — сказала Галя. — Така мила та Марiя Якiвна... — Я проти неï теж нiчого не маю, — озвалася бабця. — Дивно менi тiльки, як вона його терпить? Засмiялася сухо, а тодi щiльно замкнула вуста. I вразилася Галя з неï пiд ту хвилю: вуста стали як щiлинка, а очi зробилися круглi й нетямкуватi. Горiло в них по iскрi, i Галя нiяк не могла втямити, що втiшного для бабцi в цiй iсторiï. Отак вмерла зачарована тиша ïхньоï згоди. Зворухнулися й рушили тi люди, ще йшли були в цьому вечорi, поïхали машини й трамваï. Зарухався i джиҐун у сiрому костюмi i в лакованих туфлях, вiн почiпав забиту дошку в парканi i вражено присвиснув. Подивився з жалем угору: над парканом було протягнуто два ряди колючого дроту. ДжиҐун вийняв iз кишеньки бiля пояса годинника й подивився на стрiлки — вони свiтилися й показували якраз десяту годину вечора. ДжиҐун зсунув капелюха на очi пiддер носа, розвернувся ледве не по-вiйськовому i пiшов назад, ступаючи на власнi слiди. Ще спинився, повернувсь i роздивився навколо. Тодi раптом розiгнався i щосили бухнув плечем об забиту дошку. Дошка рипнула, але не подалась. Джигун зняв iз плiч; дерев'яну скабку i знову насунув на очi капелюха. Тим часом у сутiнi вже текли звичайним плином рiчки i струмки, нiчнi птахи спустилися на дерева, а припiзненнi деннi прилетiли до своïх гнiзд i вклали в майже сонн роти пташенят по останньому хробачку. Лiтаки озвучили небо й полетiли далi, вже вiд повiдаючи на запити iз аеродромiв. В глибинi дому на горi заговорило раптом на повний голос радiо. Кiт догризав украдену ковбасу, а далеко-далеко звiдси думав важку думу про долю жiнок у домi на горi Галин батько. Вiд цих думок серце в нього бралося кригою, та й усi зорi в високому й байдужному небi не тiльки позамерзали, але й роз кришилися. Галя знову почала читати роман, а бабця раптом побачила крiзь стiни джиҐуна в сi рому костюмi i в лакованих туфлях — вiн швидко йшов геть вiд ïхнього дому. Покивував правицею, а лiву руку засунув у кишеню. Стара дивилася на нього майже байдуже, тiльки запалювалися iнколи в ïï очах химернi й трепетнi iскри. — Галя прожила в тому невластивому собi сумирному настроï тиждень. Здавалося, на пилася вона тодi чарiвного зiлля, бо зовсiм забула про своє дивне кохання до джиҐуна в сiрому костюмi, забула про свiй неспокiй та розколошканi сни. — Скорив остаточно Галю дощ. Дрiботiв монотонне усю нiч, не даючи ïй заснути, дрiботiв монотонне й цiлий день. Вночi вона наче на велетенських хвилях коливала ся, западаючи в темнi ями короткого сну i виносячись на гребенi, коли очунювала. Не мала сили змагатися проти такого накоту, а вранцi взяла парасолю й занесла документи в технiкум. Пiсля того пiшла вулицями, завертаючи по дорозi до магазинiв. Iшла з сiткою, напхом напханою пакунками, i вiтер завiював ïй пiд парасолю краплi. Лице ïï змокло — на стороннє око здавалося, що вона плаче. В книгарню Галя заскочила через те, що дощ пустився аж надто густий. Тут вона купила том творiв Жорж Санд i Мопассана. Грошей на бiльше не стало, i вона мимохiть спитала в повноï повiльноï жiнки, чи не потрiбно магазину продавцiв. Завiдуюча подивилася на неï крiзь окуляри i почала розпитувати про ïï освiту й батькiв. — Освiта — десятирiчка, — сказала Галя. — Батько нас покинув, а матерi вже нема. Завiдувачка знала те мiсце, де мешкала Галя: там, у шпиталi, лежав недавно ïï чоловiк. — Продавця нам треба! — сказала насамкiнець завiдуюча. Вона чемно розсунула вуста, зуби в неï виявилися вставнi. — Тим бiльше, що ви любите книжку, я це одразу помiтила. Ще вона помiтила Галине лице, а що воно було аж зовсiм небуденне, то, подумала завiдуюча, в магазинi погустiшає вiдвiдувачiв i це напевне збiльшить виторг. Вона подумала про виторг, як про те колесо, що вивезе магазин з ями: плану вони не виконували. Галя вийшла на вулицю звеселiла. Завтра вона прийде сюди i стане за прилавок: цього мiсяця батько ïм так нiчого й не прислав. Йшла i думала про батька, чоловiка, якого вже уявляє собi ледь-ледь, — вiн наче за завiсу ступив. Дощ перестав, i Галя склала парасольку. Раптом вона здригнулася: назустрiч iшов, обережно обходячи калюжi, чоловiк у сiрому костюмi i лакованих туфлях. Вiн скинув солом'яного капелюха i вклонився. Галя отетерiла: Анатоль не мав на костюмi жодноï крапки з дощу, а туфлi його сяяли, наче навколо зовсiм не було багна... — Менi довелося на кiлька день виïхати у вiдрядження, — сказав вiн тепло й буденно. — I я не змiг був прийти. Вибач! Дивилася на нього широко розплющеними очима. — Уявляєш, мiсця собi не мiг знайти, — шепнув Анатоль. — Думав: турбуєшся, що це воно сталося?.. Над головою в них раптом розiрвалися хмари, i жмут променiв провис над вулицею. — Бiжу оце на роботу, — всмiхнувся Анатоль, сяйнувши блискучими зубами. — Але ввечерi буду. Коли твоя бабня лягає? — О десятiй, — сказала мимовiльно Галя, i все в нiй раптом засвiтилося i заспiвало. — Ну, я побiг, — сказав Анатоль. — Чекай о пiв на одинадцяту... Вiн знову скинув капелюха, вклонився, i в Галi з очей раптом сипнули вiялами сльози. Боже мiй, — подумала вона, — чи ж я його люблю? 16 Ввечерi вони сидiли з бабцею на Ґанку i дивилися, як заходить сонце. Небо було фiолетове, з багряними смугами i з блакитними криницями, якi свiтилися сьогоднi по-особливому яскраво. Трохи вище лежали двi розкуйовдженi, як двi безголовi танцюристки, хмари, якi повiльно змiшувалися, зливаючись в обiймах, — був то найнеквапливiший танок у свiтi. — Батько твiй нас зовсiм забув, — спроквола сказала стара, незмигно дивлячись на небокрай. — Я напитала собi роботу. В книгарнi, — сказала так само спокiйно Галя. — В книгарнi непогана робота. А технiкум? — Можна вчитись i працювати. — Я б не хотiла вiдпускати тебе вiд себе... — Сама ж кажеш, що таких перерв у посилках не було. — Таки-так, — протягла стара, а на ïï обличчя лягли багрянi тiнi. — Був щодо того пунктуальний. — Може, з ним щось сталося? — Може, щось i сталося, — тим — таки тоном протягла стара. — 3 кожним може щось статися... Одна iз танцюристок гам, на заходi, торкнулася голубого колодязя i раптом побагровiла. Запалювалася все густiше й сильнiше, в той час як подруга ïï набиралася фiолету i повiльно розтавала в небi. — Може, написати йому листа? — спитала Галя. Бабця мовчала. В очах у неï вiд тих блакитних криниць на заходi запалав вогник. — Вiн був пунктуальний, — сказала вона з натиском. — Коли зможе, обов'язково пришле. — А як не пришле? — Тодi житимемо, як є. Маємо город, на зиму нам стане й картоплi, й огiркiв. На хлiб ти заробиш, а вiд вибаганок можемо вiдмовитись. Галя дивилася на стару трохи здивовано. Вражав i спокiй ïï, i незворушнiсть. — Чому вiн покинув нас, бабцю? — Я тобi вже казала чому, — озвалася стара, i ïï обличчя пiд цю хвилю залилося землистим фiолетом. — Вони, чоловiки цього обiйстя, всi такi. Приходять бозна-звiдки i господарями тут себе не вiдчувають. Мають почуття обов'язку, але тiльки тодi щось значать, коли тримаються за жiночу спiдницю... — Мiг би нас навiдати! Стара все ще дивилася на захiд. Там уже зникли блакитнi колодязi, фiолетове змiшалось iз багряним i проклалося кiлька густо-малинових смужок. Безголовi танцюристки зникли, тiльки одна iз них, та, що згорiла, покинула шматок свого прозорого вбрання — було воно яскраво-бiле. — Бачиш, ласочко, — сказала бабця задумано. — Я прожила чимало в цьому свiтi i дещо в ньому тямлю. У нас завжди так виходило, що чоловiки, тi прийшляки, вмирали ранiше своïх жiнок. Певне, щось порушилося там, у небi, коли в твоïх батькiв сталося iнакше. Ми, жiнки цього дому, живемо довго пiсля них, хоч годi сказати, що не вiддаємо ïм свого серця. Ми, ласочко, наче охоронцi ïхнiх душ i думок ïхнiх, хоч нам непотрiбно знати, про що вони таке собi думають. Твоя мати вибилась iз цього кругообiгу, а батько i твiй, ласочко, добре пiзнав закони цiєï гори... Високий та сивий чоловiк, який дивився на дiм на горi й на двi смутнi, похиленi жiночi постатi на Ґанку: надто юну i надто стару, зрозумiв секрет ïхньоï задуми, та й нi було тут багато чого розумiти: одна закiнчувала, а друга починала жити. Весну й зиму побачив Iван на тому Ґанку i зрозумiв просту й неперехiдну iстину: весна не тiльки за перечує зиму, але є ïï дитям. Другий, хто сприйняв Галине вивищення, був сiрий птах, що летiв по примарному небi i тiльки й чекав моменту, коли зможе спуститися до того дому на горi. Ще було не пора, тож вiн спустився до широкого прискалка, якого не бачила з Ґанку стара, сiв на камiнь, зняв капелюх i задивився здивований. Його трохи стурбувало те оранжеве свiтло, яким палав шматок берега, тож єдине, що вiн мiг учинити, — це вийняти мале люстерко i уважно вивчити надзвичайно охайно укладену на головi зачiску. Позирнув на своï лакованi туфлi, чи не сiв де на них порох, а тодi струснув двома вiдведеними пальцями полу пiджака. Цього стало досить, щоб знову здобути самоповагу. Сiрий обдивився свiт маленькими, круглими i напрочуд чiпкими оченятами. 17 Пiшов по стежцi вздовж лiкарняного паркану там, де були заростi бур'янiв та кропиви, намагаючись обiйти ïх, а коли те не вдавалося, злiтав на сiрих крилах. Так само перескакував i глинянi урвиська, що пообвалювалися аж до парканiв; можна було б сказати: вiн прилетiв i спустився перед хвiрткою, а може, перейшов через лiкарняний паркан, як ходить дехто по стелi та стiнах. Певно тiльки, що не пiдiймався вiн знизу, а дошка, забита Галею, лишилася неторкана. Галя в той вечiр пильно стежила за пiдйомом на гору, може, й навмисне: хотiла заспокоïти цим бабцю, а може, й саму себе — прийде вiн iзнизу i стане ще одним персонажем ïхньоï домашньоï легенди. Вона винесе йому води, i вiн прийме ту воду з ïï рук. Тим буде виконано химерний обряд, i хай iтиме все далi, як було... — Ну, що, ластiвочко, — сказав вiн, спираючись на хвiртку, — чекаєш уже на мене? Галя здригнулася. Схопилася з Ґанку i завмерла, трошки й злякавшись. Вiн задоволене засмiявся. — Ну от, я тебе i злякав. Виходь, будь ласка... I вона покiрно пiшла. ДжиҐун стояв коло хвiртки, зiйшов уже мiсяць, i той мiсяць можна було уздрiти на його лакованих туфлях. — Щось не примiтила, звiдки ви надiйшли? — сказала Галя, а в ïï тiло повернувся той трем, який вiдчувала й того разу. — Чи має це значення? — засмiявся Анатоль. — Головне, що я прийшов. Вона мимохiть вiдчула його погляд i вже не могла вирватись iз того полону. Дерев'янiли ïй ноги й руки, здавалося, ще мить — i стане вона тут деревом, як оцей каштан. Але не хотiла так просто пiддатися, тому опустила очi. — Ви аж упрiли! — сказала вона, не маючи сили називати його, як домовилися того вечора, на ти. — Може, напитися винести? Але вiн не через те упрiв. Аж пив пожадливо незвичайну красу, що почала розквiтати перед ним. Особлива, ба навiть екзотична квiтка яснiла перед ним. Стояли, роздiленi парканом, але вже небагато було треба, щоб той паркан зник. — Що ж менi можеш подати напитися? — солодко проказав вiн. — Води або що? — озвалася Галя. — Навiщо менi вода? — засмiявся вiн. — Хочеться менi чогось солодшого за воду... Галя озирнулася здивовано. Власне, ïй треба було зирнути на дверi й вiкна: чи все там спокiйно. — А що є солодше за воду? — спитала повiльно й тихо. — Ти, моя ластiвочко! — сказав чи проспiвав вiн i просунув руку, щоб скинути iз хвiртки защiбку. Ïй стало тепло вiд тих слiв, i звiльнилася вина вiд непотрiбного та гнiтючого тягаря, вiд застроги, яка так важко змучувала, адже що значить засторога, коли так ïдять тебе й неволять очi коханого. — Пiшли звiдси! — сказала хрипкою скоромовкою i погасила погляд, щоб не розчинитись у тих його неймовiрно вабних очах. Вони вийшли за хвiртку, але не пройшли багато. Анатоль притис ïï до паркану й побачив, що в неï в одному i в другому оцi горить по малому запаленому мiсяцевi. Був i справдi спраглий i хотiв якнайшвидше напитися, а що вона не сподiвалася такого нагального нападу, то зiв'яла, як квiтка... 18 Сiрий птах уже давно полетiв з цiєï гори, знявся прямовисне i зник невiдомо куди; Галя зрозумiла раптом велику правду всiх людських обмежень i засторог. Не оборонялася б, коли б вийшла з дому бабця й почала б гамселити ïï палицею. Сльози текли й текли, i пiд той час тiльки мiсяць мiг ïй поспiвчувати. Але й вiн сховав обличчя в кучерявiй хмарi, хтозна, може, й прикликав ïï для того. Густа темiнь покрила дiвчину, i саме ця темiнь допомогла ïй отямитися. Не бачила нi рук своïх, вiдкинутих у травi, нi закривавлених нiг — зникли вони десь у ночi i у цiй пiтьмi; забула вона й про час i про те, що треба було б повернутись ïй у дiм; хиталась i хиталася в розпачi. Тодi не витерпiло й небо, почало насувати на себе хмари, за якийсь час стало вже розколошкане й низьке й почало крапати на неï гострими краплями. Спершу дощ був кволий i несмiливий — це теж був ïï плач, його особливе вiдбиття там, угорi. Дощ омивав з неï кров i сльози, дощ був цiєï ночi солоний на смак. Солоний дощ змочив землю, i вiд того рослини раптом забуяли, наче повернулася весна, дов'язалися квiти, що перецвiли, i зацвiли квiти новi. Цю метаморфозу помiтило теж тiльки два чоловiки: один сидiв на верандi, обвитiй крученими паничами, — був вiн схвильований сьогоднi i не мiг заснути. Другий був схвильований не менше, це був Галин ровесник, який i гадки не мав, що iснує на свiтi така собi Галя. Вiн зустрiнеться з нею рiвно через десять рокiв, дуже важко йому буде подолати ту гору, i там вiн прийме з ïï рук горня з водою. У цю ж нiч його збудила якась недовiдома тривога. Вiн вийшов надвiр, стояв i пив солоний дощ, так само, як пив його сивоголовий, котрий опинився бiля ворiт i задивився у нiч неспокiйним поглядом.Вранцi вiн пошле на гору свою Марiю, i вона вперше занесе старiй та Галi глечик козиного молока. Марiï досить буде одного погляду, щоб зрозумiти, що там у них сталося, ïï приймуть увiчливо i з подякою. Вона не скаже й слова про те своєму чоловiковi, але той прочитає все, що йому потрiбно, з виразу ïï очей. Той другий не перейматиметься так своïми вiдчуттями, вiн не знатиме, як давати лад передчуттям, отож, спробувавши солоного дощу, повернеться у хату i спокiйнiсiнько засне. Вранцi вiн скаже матерi i старшiй сестрi про солоний дощ, вони посмiються з того i матимуть резон... Роздiл четвертий Вода iз кiнського копита ...Небо i земля Мимо iдуть. I. Величковський 1 Рокiв за тридцять п'ять до того, коли вiдчув старий козопас Iван Шевчук осiнь, що ïï сплiтали, переповзаючи вiд куща до куща, малi й прудкi павуки, вiн теж прийшов додому, ледве пересуваючи ногами. Лице його незвично виблiдло, а що було його волосся густо-чорне, це тим бiльше вразило Марiю. Зустрiчаючи чоловiка, як то в них повелося, бiля ворiт, вона ще здалеку побачила, що з ним щось коïться. Iшов через вулицю i десяток людей, що помiтили його пiд ту хвилю, подумали, що вiн добряче випив. Подумала це спершу й Марiя, хоч здалося ïй це неймовiрним: Iван анi пив, нi курив. Все-таки тривога заповнила ïй груди, i вона проти звичаю спустилася з гори, щоб швидше зустрiтись iз чоловiком. Вони здибались тодi, коли вiн тiльки-но почав братися пiд гору: тодi вона й побачила незвично блiде обличчя i пласкi, майже прозорi очi. — Кудись зiбралася? — спитав, ледве розтуляючи вуста. У неï забракло смiливостi признатися, що стурбована i поспiшає назустрiч йому. — Купити солi, — вiдповiла майже пошепки. — Вернися, будь ласка, — запропонував вiн i рушив, насилу долаючи круту стежину. — Iва-а! — дихнула вона за його спиною. — Тобi недобре, Iва-а? Не вiдповiв, а все так само йшов пiд гору. Був зсутулений i начебто поменшав. Стояв бiля своïх ворiт широкоплечий, бородатий, молодий ще Степан, майбутнiй шкiльний сторож, i Марiя вiдповiла на його привiтання. В глибинi Степанового двору завмерла, залита сонцем, маленька й товстенька Степаниха — вона аж рота розтулила, видивляючись на пониклого i блiдого Iвана. Той все так само важко ступав, очi його лежали на тiй — таки стежцi, ноги зсували i вминали жорству, i виникав вiд того сухий хрумкiт. Видовжена тiнь вiдкидалася набiк i була так само поникла. Марiя поспiшала слiдом, ноги ïй посковзувались на жорствi, а серце аж щемiло вiд неспокою. Так вони ввiйшли у хвiртку. Iван перетнув кругле, заросле шпоришем подвiр'я i втомлено присiв на лавку бiля садового столу. — Що ж таке сталося? — спитала Марiя. Мимохiть подивився на неï, була стурбована i сполошена. Тодi на вуста його найшла блiда, ледь видна усмiшка. — Та не турбуйся, — сказав вiн. — Сидiв я в тiй конторi, було душно, i щось менi приключилося... — Вiн говорив, ледве дихаючи, i вона аж напружилася, щоб вловити той його шепiт. — Вiдчув, що, коли залишуся довше в тiй конторi, в мене розiрветься голова. Отакий я недоладний, — сказав вiн i знову всмiхнувся ледь помiтно. Вона скерувала до нього всю здатнiсть вiдчувати й розумiти. — Тобi щось болить? — спитала обережно. На неï знову наставилися два синi, добрi i смутнi ока. — Це не те слово, — сказав так само тихо. — Я вiдчув, що не можу бути в тiй кiмнатi, що вона мене задушить або висмокче. Знаєш, — скинув вiн раптом головою i засмiявся, — коли я вийшов надвiр, так легко й просторо стало на душi! Вона чомусь засумнiвалася, що йому було легко й просторо: надто блiдий був i надто вичерпаний. — Тобi треба покинути службу, — сказала вона. — Вiдпочити й розважитись... Вiн, однак, дивився кудись пiд ноги. Наче не чув ïï слiв, наче взагалi перестав iснувати. А коли звiв очi на Марiю, чимось дивним i незвичайним повiяло вiд нього. — На що ж ми житимемо, коли я покину службу? — спитав коротко. — У мене є материнi коштовностi, — сказала в тон йому вона. — Зрештою, коли ти нiчого не маєш проти... знаєш, менi мало доглядати дiм i вести господарство... Дивилися одне на одного i наче ще раз перевiряли себе. Не було сказано тут найважливiшого; тi слова, що вимовили, були тiльки шкаралущею змiсту, що його раптом вiдчули. Був вдячний ïй за таке розумiння, вона ж знала, що тiльки так може досягти того, щоб тi синi очi, якi дивляться на неï, не змiнювали свого кольору. Бачила в тих очах щось не зовсiм збагненне для себе, якусь ще не виявлену силу; хтозна, подумала пiд ту хвилю, може, це якась хвороба в нього почалася? Вночi довго про те думала, не можучи склепити повiк, i вже пiд ранок знову дiйшла до тiєï ж думки: коли у нього є вичерпанiсть, хай вона зникне, а коли це хвороба, варто поставитися до нього, як до хворого. 2 Тепер, коли минуло вiд тоï хвилi стiльки часу, Марiя любить часом, впоравшись iз обiдом, вийти в сад, сiсти на ту ж таки садову лавочку i пуститись у такi солодкi й далекi мандри. Вона незмiнно бачить при тому перед собою нешироку синю дорогу i мимохiть ступає на неï, щоб трохи там проходитися. Останнiм часом це для неï по-особливому жадана розривка, i Марiя Якiвна не вiдмовляє собi в тому задоволеннi. Вона бачила на тiй дорозi перш за все високу постать спершу чорнявого, а тодi зовсiм сивого чоловiка: мимоволi йшла за ним, достосовуючись до його ходи, i знову вони ставали плече в плече. Iшли так, тримаючись за руки, i мали на серцях непорочний мир, що його може зродити тiльки справжня любов... Iванова хвороба першого разу тривала два роки. Тодi й було винесено на веранду стiл i замовлено в палiтурнi кiлька обшитих шкiрою зошитiв. Через два роки Iванова хвороба закiнчилася — вiн дописав одного з зошитiв i поклав його на горiшню полицю етажерки. Знову пiшов на роботу, i вони знову почали жити, як усi. Вдруге це сталося, коли йому минуло сорок, вiн прийшов з роботи так само незвично блiдий i такi самi вимовив слова. Вона прореагувала теж так само, хiба що нiчого не сказала про материнi коштовностi, замiсть того вона вже мала працю в школi... I все-таки Марiя Якiвна й зараз не до кiнця знає, що таке з ним приключилося. Спершу трохи побоювалася за нього, щось дивне й незвичайне вiдчувала, здавалося, за палювавсь у Iванi темний невгасимий вогонь, його синi добрi очi аж чорнiли, i було трохи страшно поринати в них, хоч Iван лишався до неï так само чуйний та уважний. Так само, а може, й палкiше любив вiн ïï, i Марiя аж задихалася вiд його нестримноï до без уму сили, — це не могло не хвилювати ïï як жiнку, бо ставав пiд ту хвилю ще й по-справжньому привабливий. Водночас виключався з реального свiту; дух його, здавалося, жив в iнших сферах та iншими вимiрами. Вона не намагалася всього зрозумiти — мала до сить клопоту на роботi i вдома. Страхалася тiльки, що це початок психiчноï хвороби, i з дня на день чекала вибуху. Але нi разу за всi цi тридцять п'ять рокiв не вчинив вiн нiчого такого, що свiдчило б, що дух його й справдi хворий, а коли й пропадав десь цiлоденне, приносив навзамiн букетик польових квiтiв. Спалахувала тодi вдячнiстю до нього i притискала той букет до вуст, а вiн стежив за нею трохи обважнiлими очима, вiд чого аж трем iшов ïй по тiлу, а на його вуста лягала погiдна усмiшка. Дивлячись на нього пiд таку хвилю, Марiя мимоволi сповнювалася неземним здивуванням, ïï невимiрне вабили тi його змiненi очi i мудре, шляхетне лице. Часом ïй здавалося навiть, що чує бiля себе шерхiт легких бiлих крил — ïï голубим виром омивало. Бувши наладнована на нього, щоб постiйно вiдбивати поклики його душi, вона несподiвано й сама починала жити яскравiше i красивiше, а коли на його обличчi розквiтала ота тиха, блага усмiшка, радiла, що навiть у цей час вони одне вiд одного не вiдчужуються. Того першого разу ïй не зразу вдалося легко до того приналадитися. З одного боку, вiдчувала присутнiсть на душi якогось свята, а з другого, непокоïлася i втомлювалася через це; була зроджена до життя звичайного. Отож наступного дня пiсля отоï пропам'ятноï ïхньоï розмови Марiя зайшла була й до церкви. Гаряче молилася того особливого для неï 1911 року, i ïй у дивний спосiб здалося, що хвороба ïï чоловiка i те, що не мали вони дiтей, — це один вузол. Дивилася на iкони i бачила в кожному образi обличчя власного чоловiка. Вони зорили на неï такими очима, тi святi, що ïï ляком пробирало. Особливо ж уразив ïï образ, поставлений у кутку, — уздрiла вона там його очi, пласкi, випитi й майже прозорi. 3 В один iз серпневих днiв того-таки 1911 року вiн справдi не мiг знайти ладу в накопиченнi рахункiв, що лежали перед ним. Дивився на них порожнiми очима, потiм звiвся, коротко послався на нездоров'я i вийшов iз примiщення, в якому просидiв майже сiм рокiв. На вулицi озирнувся й побачив замiсть двоповерхового будинку непрохiдну й безводну пустелю. Тихе свiтло осяяло його, здавалося, в нутрi його почав горiти невеликий свiтильник, що й заповнював його отим прозiрчастим сяйвом. Iшов через вулицю i не бачив цiєï вулицi. Довкола неслись екiпажi, проïхав, гуркочучи, трамвай, i обличчя пасажирiв, якi дивилися крiзь шибки, були виблiдлi й напiвпрозорi. Спустився Чуднiвською вулицею донизу i пiшов широкою сягнистою ходою в напрямку Павлюкiвки. Там звернув у вузеньку вуличку й попростував до голови Чацького та Черкiсових лiтнiх будинкiв. Тут шумiли широкими кронами сосни, i вiн вiдчув, що саме цього спокою йому захотiлося. Де-не-де траплялися люди, якi здивовано позирали на блiдого високого чоловiка, але той не помiчав ïхнiх поглядiв. Спустивсь у глибоку, заставлену зусiбiч скелями, долину i вже тут, присiвши на камiнь, збагнув, що свiтла йому всерединi побiльшало. Здалося йому, що все навколо рiзко освiтилося, сяйво те попливло з неба i все єство його почало насичуватися дивовижним яскравим спокоєм. Всi чуття його обернулись у це єдине — наслуханi й теплу радiсть. Бачив скелi, що нависали навколо, безладно громадячись одна на одну, вiдчував небо, що наче припустилось i лягло йому надушу; пiзнав раптом увесь свiт, засiяний тим — таки свiтлом, повний гармонiï, але сплетений у надзвичайно складний вузол. Здавалося, душа його розширюється, роблячись безмежно широкою; вiдчув пульс дня, що ожив отут, на цiй землi, — з'єднання всього живого, неба й землi, води й землi, а також води й неба — чудовий вогонь запалював усе це, напоюючи й живлячи. Побачив вiн, як рухається сiк вiд корiння до стебла в травi та гiллi кущiв, як п'є тепло й повiтря ящiрка i як травиться в золотому соку в нiй зловлений комар. Вiдчував над собою там, угорi, величезний i безмежний простiр, його душа проходила туди, розкладаючись на етер, пливла, обволiкаючи далекi планети, метеорити й супутники. Великий космос, засаджений безлiччю круглих тiл, явив йому раптом свiй злагоджений ритм — все там було сповнене i впоєне найтоншим, проникливим вогнем Здавалося, що цей вогонь виходить iз нього самого i розсiвається у просторi. Водночас вiн, той вогонь, приходить iз простору й до нього, єднаючись на пiвдорозi чи в початках, створюючи тi первнi, що ними i стають потiм круглi тiла. Невимовне задоволення яке вiдчував пiд ту хвилю, поглиналося безоднею свiтла, i в ньому, як i в безоднi отiй було розсiяне тонкою матерiєю тихе й безначальне вiдчуття вiчностi. Сидiв мiж сiрого камiння, одгородившись вiдтак вiд свiту, i раптом ясно й чисто зрозумiв, що все довкола нього, все бiля нього i все в ньому iснує. Тодi ж бо й народилась уперше на його вуста та легенька пiвусмiшка, вiд якоï обличчя його повивалося привабливiстю, а очi ояснювалися спокiйним та мудрим свiтлом. Тож коли вiн устав, щоб покинути це мимовiльне мiсце усамiтнення, мiг уже ясно й просто понести те свiтло з собою, хоч зовнi був блiдим наче стiна. Таким блiдим як стiна й побачила його Марiя, i пережила першi незвичайнi хвилi затурбування. Вона переживе таке ще двiчi, завше по-новому, але результат буде один ïй доведеться опiкати його пiд такi хвилi, як дитину, тож i ставитиметься вона до нього як до дитини. Першого разу вона продасть своï коштовностi, щоб можна було прожитi навчиться простоï роботи i зароблятиме на хлiб учителюванням. Вiн допомагатиме ïï тим, що ловитиме рибу, приноситиме гриби й оброблятиме город та сад. Пiзнiше вiн заведе кiз, i вона научиться тих кiз доïти. Жодне слово докору не зiрветься з ïï уст, навпаки, коли матиме вiн такi нальоти, трохи його свiтла переходитиме й на неï. Вiдчуватиме тодi настрiй свята, i, може, через те не зборе ïï холодномозкий войовник — будень. Iван же лишатиметься до неï уважливий та чулий, але тiльки на смертному ложi зможе вимiряти силу ïï вiдданостi. Iван тодi зрозумiє, що любов, про яку вiн стiльки мiркував i як добачав у кожнiй живiй iстотi, звела найкоштовнiше гнiздо перш за все в його подвiр. 4 Такий безпомiчний вiн у життi, — думала Марiя Якiвна, — i хтозна, чи мiг би прожити сам? Жив, як парашутик кульбаби, несений вiтром, його тягне, i вiн несеться; свiт для нього — зело, залите сонцем, i вiн тiльки й бачить, що це зело й сонце. Дивний смуток вiдчула Марiя Якiвна, сидячи отак пiвнепритомно i вдивляючись у свою синю дорогу. Вона не знала, що отам, з того боку рiчки, поза межами ïï бачення, Iван раптом вiдчує ïï тривогу. Довго дивитиметься в бiк своєï домiвки, намагаючись збагнути, що там сталося, — був, наче мембрана, чутливий; але додому вiн зараз не повернеться. Дочекається вечора, хоч на серцi лежатиме i в нього не зовсiм збагненний протяжок... — Що тут у тебе сталося? — спитав вiн уже ввечерi, п'ючи своє молоко. Вони сидiли за столом у саду, i перед ними, як щодня, цвiв захiд. Вона скинула трохи злякано очима. — Звiдкiля ти взяв, що в мене щось сталося? — Та от взяв, — сказав вiн, i м'яка усмiшка лягла йому на вуста. — Що ж ти знаєш? — злякалася вона. Вiн спустив погляд. Дивився пiд ноги, i його обличчя поволi буряковiло. Марiя ще бiльше знiяковiла i раптом стала безпорадна, як дiвчинка. — Iва-а! — сказала, начебто скаржачись. — У мене щось iз серцем, Iва-а! Великi сльози раптом викотились iз ïï очей i бризнули на щоки. — Звернися до лiкаря, — мовив вiн трохи розгублено, водночас пильно ïï роздивляючись. I справдi, побачив ïï серце, вперше так близько в нього зазирнув. Нерiвне билося i наче захлиналося кров'ю, яку мало вiдганяти од себе, — червоне кружало, що скорочувалося й тремтiло. Смуток увiйшов i в нього, а очi його запалали. — Не хотiла тебе турбувати, — сказала вона майже пошепки. Не мiг ïй допомогти, мiг тiльки бачити й вiдчувати. Жодноï житейськоï вправностi не навчивсь у цьому свiтi. Простяг руку й нiжно торкнувся сивого волосся на ïï скронi. — Ми вже старi. Марiйко! — сказав тим — таки теплим i смутним голосом. — Я так злякалася сьогоднi, — швидко заговорила Марiя, ковтаючи сльози. — Не за себе я боюся, бо коли пiду з цього свiту... Вона не доказала. Раптом спинилася на ньому поглядом: нiколи не бачила вона таких очей — були вони ясно-синi. Зиркнула на захiд: он вiн, той колiр, онде вона, та голуба смужка. I чи вiд того порiвняння, чи вiд свiтла, що влилось у неï, вона раптом заспокоïлася. — Така я дурна, — сказала, змахнувши сльозу i нiяково всмiхаючись. — Переполохала й тебе, й себе... Дивився на неï тим — таки поглядом, тiльки до ясноï синяви додалося трохи й здивування: побачив ïï такою, якою зустрiв уперше. Вона щиро й широко всмiхалася, i на щоках у неï цвiли найдобродушнiшi в свiтi ямки. Побачив вiн зимовий день, почув iржання коней i легенький подзвiн збруï. Пара здiймалася вiд кiнських морд, тремтiло морозяне й чисте повiтря; засипана снiгом долина була залита легкою морозною синявою. Марiя ховала руки в муфту, переступала черевичками по рипливiй стежцi, — хотiла так вiдiгнати холод, — i пересмiювалася. Щоки ïï рожевiли, носик був гладкий та рiвний, ïï величезнi очi прискали смiхом, i вiн завмер зачарований. Пара легенько здiймалася з конячих нiздрiв i вiд ïï рота, а ще вона, щоб його трохи подражнити, показала, ледь-ледь висунувши, язичка. Iван пiдходив до неï, як молодий лев, — груди були в нього розпрямленi, а в м'язах спiвала молодецька сила. З уст у нього так само здiймалася пара, а коли пiдiйшов до неï зовсiм близько, пара з ïхнiх уст сполучилася. Вiдтак повернулося до них широчезне, обрамлене бородою обличчя вiзника, i вони раптом злякалися того круглого й такого недоречного при цiй ïхнiй iнтимностi лиця... Дивно стало Iвановi, що перед ним сидить така немолода жiнка з рисами, що ледь-ледь нагадують оту, яку мимохiдь побачив: була вона вже як мати чи бабуся тiєï. Вiн же сам був дiдом юнака, котрий так захоплено пiдходив до повоза, коло якого пританцьовувала на стежинi найкраща в свiтi дiвчина: вiдтак почув Iван посвист батога, що змахнув ним вiзниця, i повiз рушив у той синюватий серпанок, який плiвся над дорогою i повивав свiт. Сюди ми приïхали, — подумав вiн. — У вечiр цей i у цей сад!
5 П'ятнадцять рокiв потому пригадала Марiя Якiвна той вечiр, i ïй, як нiколи, стало соромно за свою слабкiсть, адже турбуватися тодi треба було за нього, а не за неï. Наштовхнув ïï на цi спогади Галин Хлопець, уже двадцятисемирiчний; десять рокiв блукав вiн по свiтi i оце сидiв перед старою вчителькою, спонукаючи ïï до розповiдi. Була Марiя Якiвна вже зовсiм ветха, захiдне свiтло м'яко ïï осяювало, i Хлопцевi здалося, що ця бабуся легка й повiтряна. Мав дивну iлюзiю пiд ту хвилю, що вона поволi розчиниться i зникне, а вiн залишиться сам у цiй господi й муситиме давати раду власним думкам. — Заходила твоя мама, — мовила Марiя Якiвна. — Така вона рада, що ти повернувся. Вже бiльше не ваблять тебе мандри? — Вже не ваблять, — сказав Хлопець i усмiхнувся. Вона дивилася на нього: широкоплечого й трохи за повного, з енергiйним обличчям, схожого i водночас не схожого на ïï Iвана з часiв молодостi: той був високий та худий, цей середнього зросту i повний I все-таки було щось разюче спiльне мiж них, i вона з того дивувалася. Мимовiльно переносилась у той далекий 1911 рiк, коли все оте в Iвана почалося... Випивав склянку молока, заïдав скибкою чорного хлiба, цiлував ïï в лоба, як батько дочку, i йшов з дому. Приходив надвечiр i з'ïдав тарiлку борщу. Вночi був по-особливому нiжний iз нею, i в Марiï так i язик не повертався спитати, що з ним дiється й куди щодня ходить. Була тодi ще надто юна i не вмiла чекати. В головi ïй почали плестися всiляк химери, i навiть зараз, коли вона така стара i ветха, ïй соромно за них... Думала про це, коли Хлопець уже пiшов: є речi, що ïх не можна розказувати. Так настирливо розпитував ïï про старого, що в неï все мимоволi сколихнулося. Лежала сам; в порожньому домi, мiсяць зазирав у горiшню шибку, обливаючи холодним свiтлом пiв стiни, i отi пiвстiни раптом прочинилися перед ïï зором, розхилилася неозора далина i Марiя знову опинилася на синiй дорозi. Iван iшов по нiй сам, без кiз, високий та рiв ний, озирнувся на неï й начебто попросив чогось очима. — Вибач менi, — зашепотiла бiла — бiла вiд старостi й мiсячного свiтла жiнка. — За оту пiдозру вибач, недоречну й дурну, а ще бiльше за те недоречне стеження... У ту нiч не спав i Хлопець. Вiн лежав на канапi в дiдовiй бiблiотецi, крiзь вiкно вливалося мiсячне свiтло, а йому здалося, що хтось невидимий пiдiйшов до нього, розчинив, як вiчко у скриньцi, йому груди i поклав туди сокровенний згорток iз сокровенними письменами. 6 Одного дня Андрiй принiс Марiï невеличкого букетика диких гвоздик, яких назбирав на кручах, i вона припала до нього вустами. Саме ця дрiбниця й дала ïй силу знову беззастережно повiрити йому, i, хоч було то вкрай сентиментально, потай зiрвала кiлька найкращих квiток i поклала ïх мiж сторiнки. Одну iз цих квiток вона знайде через тридцятi) сiм рокiв, коли ïй буде ще дуже важко лишатися самiй у порожньому домi. Стане та гвоздичка руда, аж брунатна, але коли дивитиметься Марiя на неï, бачитиме червонi пелюстки i чутиме гiрко-солодкий запах свiжого зела. Вона знатиме: був то запах осяяних сонцем горбiв i зiлля, що хоч i пропадає щороку, але щороку живе те саме.
7 Кiлька разiв на тиждень сiдав вiн до столу, якого виставив на веранду. [...] Вiн знову схилився над бiлим полем, i знову клалися й клалися на папiр лiтери, вив'язувались у слова, якi сплiталися потiм у речення. Марiя при тому намагалася ходити навшпинячки й не грюкати дверима: свята тиша розливалася пiд той час по ïхньому обiйстi. Часом на папiр, на якому мережив своє хитросплетiння, падав жучок i повзав мiж лiтер, наче хотiв розшифрувати химернi отi й незбагненнi зигзаги. Напивався досхочу шелесту плитких слiв, розправляв крильцята i злiтав у повне сонця й комашнi небо. Iван проводив його поглядом i знову якнайпильнiше роздивлявся оту долоню-вулицю: стiни хат йому прозорiли — мiг бачити й кiмнати, що ïх безнастанно чепурили й чистили невсипущi жiночi руки. Бачив вiн i кiлька кравцiв, якi сидiли, заклявшись тканиною, щоб з того безладу створити щось ошатне й гарне; бачив лавочки та євреïв, що сидiли бiля прилавкiв, вiдважували чи вiдмiрювали крам, — всерединi тi лавки були наче вулики, заставленi сотами. Весь отой простiр, долоня ота широка, був заповнений лiнiями, квадратами, колами, людськими iстотами, рухом та вовтузiнням — все жило й ворушилося, з'єднувалося й перехрещувалося. Двi жiнки зiйшлися бiля криницi i спинилися одна з повними, друга з порожнiми вiдрами; двi iншi стали на вступi до лавки; рiй дiтей, схопившись руками, завзято гупав ноженятами по пилюцi; столяр вiдiрвався вiд роботи й мив руки, а зливав йому замурзаний i босоногий столярчук. Трiйко дiвчат зiйшлося бiля рiчки i про щось завзято цокотiли, схиляючи голiвки одна до одноï i зi смiхом ïх розхиляючи. Iван наповнювався вiд того тихим свiтлом, тихим свiтлом горiв вiн, викладаючи на папiр слова й речення, — випливали вони з нього, як вода. Здiймався вiд того на голубих, спокiйних хвилях, чув бiля себе шелест повiтряних крил, i той шелест чула разом iз ним i Марiя. Здавалося, те свiтло, яке випромiнювалося з нього, наповнювало й усю веранду i запливало в розчиненi дверi — тримала ïх Марiя розчиненими, щоб не грюкати; жiнка в глибинi дому, бiля каструль чи шиття, тримаючи вiника чи витираючи вiхтиком куряву, та жiнка раптом почала усвiдомлювати, що також вивищується i свiтлiшає, що весь цей рух по хатi, всi клопоти, якi перебрала на себе, вiдмовившись вiд служницi, частина якогось одного, великого й сокровенного щастя. 8 Пiзнiше, вже через багато рокiв, вона згадувала той час, як щось ïм обом належне, спостерiгала з глибини старостi отi всi тiнi на синiй дорозi й думала, що коли б жили вони з Iваном як всi люди, з'ïв би поступово будень ïхню любов i взаємну прив'язанiсть, як з'ïдає вiн найсвятiшi почуття в бiльшостi людей. Вона думала, що час, коли находила на Iвана ота гарячка, був порiвняно невеликий, тiльки по кiлька рокiв, — часто находило це на нього перед великими свiтовими подiями; пiсля того вiн погасав, як гасне лампа, коли з неï виходить гас, помалу, ледь-ледь зменшуючи свiтло. Марiя стежила за цим здивовано й несвiдомо шкодувала, що так воно буває. Пiсля того Iван начебто забував про свiй спалах та дивацтво i ставав буденний i звичайний. Ходив на роботу, якщо вона була, i пiклувався коло господарства. В часи завiрюх дбав про родину, як i всi навколо: ходив по базарах, мiняв, дiставав i пiдробляв. Вона ж, у свою чергу, склала екзамен на вчительку i мала вже й для себе заняття... Ïй важко було повiдомити йому про це, боялася зачепити якусь делiкатну в ньому струну. — Не знаю, як тобi сказати, — мовила вона, нiяковiючи й червонiючи. — Але всидiти помiж чотирьох стiн вище моєï сили... Звiв тодi на неï безмiрно голубi очi, i ïй стало ще не зручнiше. — Бачиш, — сказала вона ще упертiше. — Той час, коли тiльки чоловiк дбав про сiм'ю, минає. Вiдчуваю те саме, бо роботи, яку маю вдома, менi не вистачає. Окрiм того... якась туга мене за дiтьми бере!.. Вiн все ще мовчав, розглядаючи ïï тим — таки поглядом, вiд якого вона малiла i ще бiльше нiтилася. — Звiсно, коли не заперечуєш, — мовила прихватцем. — Чому б я мав заперечувати? — просто спитав вiн. — Годиться, щоб жiнка сидiла вдома... — Менi нема дiла до того, що годиться, — трохи зарiзко сказав вiн, i його брови нервово скинулися. Начебто забув i про розмову, та й про те, що й вона тепер iшла з дому, було то в тi роки, коли вперше був запалився. Не цiкавився нi сiмейним бюджетом, нi тим що вiн ïсть, начебто те, що людинi треба здобувати грошi, харчуватись i вдягатися були жалюгiднi дрiбницi. Пiзнiше, коли пригасав, до нього знову вертався iнстинкт годувальника сiм'ï, знову ставав приземлений та елементарний, як бiльшiсть чоловiкiв навколо, i вона, яка звикла вже до життя дивнiшого й особливiшого, часом мала де нього й жаль. Тодi й виникали помiж них типовi подружнi сварки, вiд яких страждали обоє однаково... Марiя Якiвна згадувала про це найбiльше того 1963 року, коли прийшов до не в гостi Хлопець i своïми розпитами розворушив давно заснулий вулик ïï спогадiв. Хлопець зайшов у ïï двiр так несподiвано, що вона здригнулася. Власне, не його поява таï ïï злякала: перед нею стояв чоловiк хоч i невисокий та повний, але який страшенно нагадував ïй Iвана з молодих лiт, коли були вони ще нареченими. Здалося ïй на мить, що часовi хвилi якось дивно посплутувалися, ïй захотiлося пiдхопитися, як пiдхоплювалася колись, коли Iван приходив до неï. Голова ïй при тому закрутилася, i ïй стало зовсiм млосно. — Дай-но менi, любий, води! — попросила вона. Хлопець метнувся до вiдра, i вона вiдпила кiлька ковткiв. — Бачиш, я вже зовсiм немiчна, — сказала ледве чутно. — Сама вже й не здатна нi до чого. Спасибi твоïй мамi, Оксанi й Неонiлi, вони доглядають мене... То що мама зараз? — Пере, — засмiявся Хлопець. — Аж пiна летить на все подвiр'я! — Вона така енергiйна, Галюся, — сказала стара. — Випало ïй на долю, не доведи господи. З вiсiмнадцяти рокiв на руках у неï була дитина й баба, а це не абищо. В вiйну ïй теж довелося ковтнути лиха. Ми з твоïм прадiдом ïм пособляли, скiльки могли, але чи багато ми могли? Мали, боговi дяка, кiз, на тому молоцi й ти вигодувався. Всмiхнулася ледь-ледь, мимохiть повторюючи Iванiв усмiх, i чи вiд тоï усмiшки, чи просто тому, що годi ïй не згадувати його, дивлячись на цього молодика, стало ïй погiдно й тепло на серцi. — Не дуже поспiшаєш? — спитала турботливо. — Що ви, Марiє Якiвно? — засмiявся Хлопець. — Поки що гуляю, як пташка! Вони вже сидiли на садовiй лавi бiля столу, i перед ними цвiло захiдне небо. — Глянь-но, — сказала Марiя Якiвна. — Щовечора сиджу я так i дивлюся. Твiй прадiд теж любив дивитися на тi барви. Знаєш, нiколи вони не повторюються, от що дивно! Завмерла на мить, вдивляючись у вечiрнє небо, на вустах ïï грала умиротворена усмiшка, i Хлопець мимоволi схвилювався, дивлячись на цю зовсiм бiлу жiнку, — велику красу старостi помiтило його око. — Вiн був дуже добрий до людей, твiй прадiд, — тихо сказала стара, вдивляючись перед себе зосередженим поглядом. — Душею вiдчував, коли в когось яка бiда. Часом ми самi нiчого не мали, а вiн посилав мене занести молока якiйсь хворiй дитинi. Сам вiн соромився своєï доброчинностi, — м'яко всмiхнулася Марiя Якiвна, — бо зовнi був замкнутий та похмурий, i от тодi i я ставала йому в пригодi.
9 Ледь свiтало, коли вiн прокинувся й лежав якийсь час, вслухаючись у неозору тишу ранку. Прокукурiкав десь пiвень, вiкно ще було застелене синюватою млою, за шибкою мертво застигла густо обсаджена яблуками гiлка. Вiн дивився на ту гiлку, в соннiй ще головi думки були повiльнi й наче розрiдженi; Iван примружився — змiг i через стiну продивитися. Побачив мокрi вiд роси дахи, вулицю, рiчку, що синьо спала в своєму ложi, побачив зовсiм виблiдлий серпик мiсяця серед неба i кiлька майже погаслих зiрок. Лежав якийсь час, спостерiгаючи, як свiтлiшає в кiмнатi: свiтло вливалося до нього чисте, тремке й заливало поволi весь окiл, який мiг вiн озирнути, звiвшись на лiктi. Поруч тихо спала Марiя, ввi снi обличчя ïï було прегарне. Свiтло залило це обличчя, складки постелi, меблi, стiни й фотокартки на тих стiнах. Задивився на одну з них — був то Iванiв дядько. Всмiхався зi стiни, i чи вiд того свiтла, чи був Iван так наладнований, те обличчя раптом ожило перед ним. Кучерявий та широколиций, дядько дивився на нього з легким прижмурцем i чи кепкував з нього добродушно, чи пiдбадьорював. Iван устав, намагаючись не рипiти, i поволi вдягся. Свiтла бiльшало й бiльшало. Пiшов босонiж, м'яко ступаючи навшпиньках, i Марiï, яка прокинулась у ту мить, здалося, що вiн пливе в сивуватих хвилях свiтанку. Не подала знаку, що не спить, а мовчки стежила, як крадьковито ступає вiн до дверей. Поклав руку на клямку й обережно натис на язичка. Клямка клацнула, дверi тихо, але виразно зарипiли. Швидко повернувся в ïï бiк, i вона змушена була заплющитися, щоб не стурбувати його. Вийшов навшпиньки у сiни, лишивши дверi прочиненими. Вона схопилася з лiжка й подалася за ним. Iван спускався по зарошених дошках Ґанку, перетнув безшумно подвiр'я i ступив у залитий мерехким ранковим свiтлом сад. Роса густо пообсаджувала листки й плоди величезними блискучими краплями, i вони легко тремтiли, ураженi навколишнiм свiтлом. Стояв босонiж серед саду в розхристанiй сорочцi i зарошених штанях, звiв обличчя, i великi сльози покотилися йому з очей. Велика всезаймаюча гармонiя захоплювала його, все сильнiше запалюючи, колисаючи, втишуючи i розм'якшуючи. Здавалося, входив сам у себе, i тiльки краєчком вiльного мозку розумiв i передчував, що свiтло це особливе, а радiсть вогнелитна. Знав, що було це вiдчуття таке саме, як тодi, коли вiн уперше запалився i хотiв напитися цього свiтла аж до вичерпу. Марiя також вiдчула, що повторюється те, майже забуте, спершу ïй стало трохи й страшно — встигла увiйти в багаторiчний ритм життя простiшого, в якому тiльки й було, що дбання про шматок хлiба i хорошi книги, якi вони читали разом спокiйними вечорами. Всi цi роки, якi минули й були переповненi такими турботами, адже для свiту загального вони тiльки й були: вiн — бухгалтер, а вона — вчителька. Вiйна й революцiя, голод i нестатки, страх перед утратою шматка хлiба — це зачепило i ïх, але не закрутило... Стоячи отак у темних сiнях i дивлячись на дивно змiненого i схвильованого чоловiка, Марiя подумала, що на ïхню долю випав теж не зовсiм звичайний жереб. Була вона як вода, котра потребує твердоï форми, щоб здобути свою, але чи мiг такою формою стати для неï отой коханий, щасливий безумець? Знала: знову всi турботи за ïхнє iснування ляжуть на ïï плечi: за якийсь час вона призвичаïться до цього i знову буде задоволена. Здається, знову помре для них будень, i це по-своєму вiдживить ïх обох. Дивилася смутно в той залитий свiтлом сад i вже твердо знала: вiдсьогоднi Iван не пiде на службу, а знову висиджуватиме на камiннi й дивитиметься на воду. Принесе ïй у нагороду напiвзiв'ялий букетик, i вона спробує вдруге знайти в ньому кiлька найкращих квiток, щоб ïх зберегти. Сум заволодiв нею у тих сутiнних сiнях, хоч друга половина ïï єства мимовiльно вже засiвалася тим свiтлом, що лилося i вiд саду, i вiд чоловiка. Два спокоï змагались у нiй — один буденний, узвичаєний, що велiв тiлу й духу вправлятись у русло всезагальне, i цей, який вiдривав ïï вiд свiту i замикав в особливу капсулу. Саме тому й сумувала вона i саме тому радiла, була водночас кволою i захопленою, а що несила було ïй так легко зрiвноважити цi два начала, то не змогла стриматися i раптом заплакала. 10 Зрештою, цього разу Iван горiв по-особливому: висидiвши якийсь час за столом на верандi, вiн наче пригасав i нiяковiв. Брав сака, прив'язував до боку торбину i йшов бовтатися на рiчцi. Починав ловити вiд яру, неподалiк Зарiчанського висiлка, i поволi простував угору. Ставив сака пiд зiлля, а що утяжив його свинцевими грузилами, не потребував тримати. Обережно пiдiймався за течiєю, обходячи по пiску, а тодi тупав шалено ногами, взутими в калошi, та палицею бушуючи, аж каламутнiла, воду. Зводив сака: срiбно билися там пiчкурi, повзали, як маленькi гадючки, щипавки, в'юнилися слизи i яскраво мерехтiли черевастi, майже круглi бекаси. Обережно вибирав у торбу пiчкурiв та слизiв, щипавкам та бекасам давав волю, а тодi брiв за течiєю вгору, високий та худий, з уже посивiлим волоссям i гарний. Заганяв i знову зводив сака, з якого дзвiнко стiкала у рiчку вода, сак пах тванню й водяним зiллям; поступово вiн сам набирався того запаху — вiтер дув йому просто в обличчя, звiюючи кучеряву чуприну, i двоє дядькiв, якi проходили в цей час по березi, мимовiльно розвернули в його бiк обличчя. — Диви, з панiв, мабуть, — сказав один, похмурий, а другий запосмiхався, блискаючи зубами. — Бач, i справляється! — Припекло, то й справляється, — буркнув перший, похмурий, i пiшов берегом далi, мнучи важкими чобiтьми прирiчкове бадилля. — Глянь, худий вiн який! — наздогнав першого веселий. — Шкiра на ньому й костi! — Зате морда благородна! — цвiркнув крiзь зуби похмурий, i веселий за його спиною залився смiхом. — Потiха з тебе, Андрiю! — Не з мене потiха, а з нього! — буркнув злiсно похмурий, i веселий раптом перестав смiятися, озирнувся й знову побачив високу, струнку постать з розвiяним за плечi волоссям, що повiльно брела по водi. Усмiх раптом зник iз його веселих вуст: здалося йому, що той високий не по водi йде, а над водою. Iван чув ту розмову, але вона пройшла повз нього, як проходить бiля нiг вода: калошi засипалися пiском, але вимивався той пiсок так само легко, як i западав, тiльки окремi крупинки муляли ступню. Тодi вiн спинявся й виколупував тi пiщинки — обличчя його було застигле, а очi свiтилися погiдно. Сонце заламувало в тих очах по iскрi, i вони вiд того здавалися ще яснiшi: на сiткiвцi вiдбивався весь навколишнiй свiт — всiянi зеленню горби й хати, птах, який летiв у небi, хмари й синява, густо зiгрiта лiтнiм сонцем. Ген вiддалiк на далекiй курнiй дорозi ïхав вiз, тягнучи за собою довгий бiлий шлейф — той вiз iз шлейфом також вiдбився в Iванових зорках, так само i вiзниця, маленький звiдси, як пуголовок, що змахував коротким, мов диригентська паличка, батогом. Iван спинився серед рiчки й на мить заслухавсь у широку, рiзноманiтну музику оркестру навколишнього свiту, яким диригував той iграшковий вiзник. Спокiйно й умиротворено поспiвували у кущах пташки, дзюркотiла на високих чи низьких нотах вода, вдаряли по нiй смички сонячного промiння, десь поблизу голосно кричала качка i вторував ïй прохринлий голос качура. Вiд найближчоï хати полинув невимiрне теплий, неголосний жiночий спiв: там зривала з дерева вишнi зовсiм юна молодичка. Кидала тi вишнi в берестяну коробку, часом кладучи найстиглiшу й до рота, i вишня ця, входячи ïй в уста, рубiново-спалахувала, роблячи рубiновими й вуста молодички. Все сповнюватиме його душу i втомлюватиме ïï. Тодi вiн змушений буде погасити свою усмiшку та смуток, спустить голову, i ïй додасться в цей вечiр ще кiлька сивих волосин. Нечутно ступаючи, зайде на кухню. Тут наллє в миску води i спокiйно й довго омиватиме собi ноги. Його чекатиме вдома жiнка, яка лежатиме з розплющеними очима i яка вже трохи почала боятися своєï самоти. Вiн пiдiйде до неï, поцiлує в прохолоднi вуста, нагрiє ïх i нагрiється коло них i сам. У той вечiр далекого 1963 року Марiя й сама дивуватиметься, що так розговорилася вона перед Хлопцем, що сидiв навпроти неï i, здавалося, не слухав, а випивав ïï слова. Хтозна, може, в такий спосiб ïï дух долав отак кiлометр за кiлометром синю дорогу — час вiдлетiлий та забутий; для цього й справдi було потрiбно, щоб Хлопець завiтав у ïï двiр, коли вона вже на ладан дихатиме; стане вiн для неï як дорога тiнь, дивно схожа на Iвана. Покликала його i не шкодувала: був то по-справжньому вдячний слухач. I дивно завинулося в головi староï вчительки, здалось ïй, що колись давно таки народивсь у них iз Iваном син: круглолиций та кучерявий, i саме вiд того сина прийшов у свiт цей Хлопець, а може, прислала його до неï туга ïï. Хоч була вже зовсiм стара, не губила й крихти з того, що зафiксувала колись ïï пам'ять, — хочеться ïй у такий спосiб посумувати за тим далеким i вiдлетiлим чи, може, справити йому хоч такi поминки. — Про вiйну я мав би пам'ятати бiльше, — сказав Хлопець. — А от уявлення, як ми тодi жили, нiякiсiнького. — Вiн розвiв руками й розсмiявся. — Всiм нам дiсталося, — сказала тихо стара вчителька. — Ремiсникам було легше: завжди треба носити взуття й одежу, треба дiжку для огiркiв i ще там щось. Школи були зачиненi, та й чи могла я пiти в ту школу? Твоя мама намагалася не показуватися на вулицях. Виручали нас тодi твiй прадiд та Олександра Панасiвна... Вона подивилася долi, собi пiд ноги, i знову побачила там шматок синьоï дороги, по якiй iшла вона i простували й iншi. Побачила Олександру Панасiвну, яка кроïла iз шкiри заготовки для чобiт. Галя зброïлася пульверизатором i дула з пляшечки фарбу на розгорнутий листок паперу, по якому було розкладено трафарети: лебедi й дерева. Тi лебедi мали плавати по озеру, засипаному дрiбними синiми крапельками. Галя дивилася на це чудо мистецтва й смiялася. — Гляньте, гляньте, який дивоглядний несмак! — На тi слова поверталося до неï сухе й строге обличчя Олександри Панасiвни. — Зате хлiб пiде тобi в смак! I застигала з пульверизатором у ротi Галя, i дивилася на Олександру Панасiвну незвично посерйознiло, випливав тодi з ока ïï блискучий, iскристий кришталик, i така вона ставала безпомiчна тодi, та Галя, i засмучена, що Олександра Панасiвна вiдкидала шевського ножа й пiдходила до неï: — Давай-но поплачемо, ясочко, га? Вони сiдали, обiйнявшись, на канапi й плакали тихо, похитуючись. I похитувався вiд того весь свiт i вся хата, а дiти Олександри Панасiвни, побачивши таку невидаль, застигали бiля порога чи посеред хати, зорячи широко розплющеними очима. I так само застигала й вона, Марiя, iз глечиком молока, яке принесла для дiтей. — Ну, чого ви, чого, дурненькi? — казала вона, також схлипуючи i простуючи до них. — Ой, дайте нам, Марiє Якiвно, наплакатися, дайте нам хоч раз на мiсяць виревтись! Дiти вислизували одне за одним iз хати, бо той плач був уже трохи смiшний для них i незрозумiлий. Марiя ж Якiвна прилучалася до жiнок, стояла бiля них i плакала. Було ïм усiм чого плакати, бо в тiй хвилi збиралися вся гiркота ïхня та бiль. Олександра Панасiвна бачила Миколу, який пробирався у цей час десь через болота й чагарники, Галя бачила свого Хлопця й бабцю, а Марiя Якiвна спiвчувала i ïм, i цiлому свiту. Iван в той час розпустив по горбi кiз i ловив саком рибу. Риба ловилася погано, i вiн раптом закинув голову, дивлячись упритул на небо... — Все життя, яке минає, синку, — сказала Марiя Якiвна Хлопцевi, — це окремi сценки й картини, обличчя й епiзоди. Ми ïх стiльки розгубили по дорозi! Але є одне. Хлопче, — вона подивилася на вечiрнє небо, що Ґаряче палало над околицею, — це наша присутнiсть у всьому. Наша присутнiсть — це i є та дорога, яку я так часто останнiм часом бачу. 12 I вона знову побачила синю дорогу, по якiй iшов високий сивий чоловiк (було це вже тодi, коли Хлопець пiшов i коли лежала вона без сну на самотньому ложi); довкола клубилися, набухали й крутились у повiльному ритмi великi прозористi кулi, якi висяювали з себе синювате свiтло, тремтiло воно й розливалося довкруж. Може, вiд цього сяйва синiла i дорога, Марiя побачила там себе, молоду й веселу; здається, це був той момент, коли вона з так само молодим та веселим Iваном покинула бiля узлiсся вiзника з широким, обрамленим бородою обличчям, а самi вступили в лiс. Зашумiли тодi в них над головою сосни i заспiвали пташки, вона йшла, притримуючи подiл сукнi, й позирала вряди-годи на нього, такого веселого й гарного. Вiн смiшив ïï, розповiдаючи всiлякi iсторiï, i Марiя зупинялася i аж згиналася, так смiялася. Вибивалися ïй на очi сльози, а коли зводила вона обличчя до сонця, воно засвiчувало в ясних кришталиках крихiтнi веселочки. Вони й самi не знали, чого пiшли в той лiс, але було так повабно ступати по зеленiй травi, засипанiй чорними шишками! Коли лiс погустiшав, вони пiшли по м'якому шаровi глицi. Сонце простеляло ïм пiд ноги химернi свiтлотiнi сiтки, i вони раптом забули про вiзника, котрий чекав ïх бiля узлiсся, i про те, що вони можуть заблудитися. Стовбури заставляли довкола весь простiр; часом натрапляли на густi заростi папоротi i, взявшись за руки, перебродили ту папороть, як зелену воду, лишаючи за собою примкнутий слiд. Над ними каркнув кiлька разiв ворон, i десь неподалець стукав об кору дятел. Iван раптом посерйознiв i замовк, вийшли вони на вузьку лiсову дорогу, майже зарослу травою i з ледве пробитими в тiй травi колiями. Земля тут була вщерть заплетена корiнням, i вози, якi проïздили тут, певне, стукотiли по корiннi, як по бруковi. Вона теж раптом притихла, бо вiдчула, що вiн скаже ïй щось украй важливе. Ще тремтiла на ïï вустах усмiшка, така несмiлива й схвильована; вiн обiйняв ïï за плечi, i вони пiшли, як по водi, по тiй дорозi, наслуховуючи спокiйний пташиний спiв i одновимiрне биття власних сердець. У просвiт видно стало заповнене лiнивими й повiльними купчастими хмарами небо, синява була така, що аж очi слiпила; ïм перелетiла дорогу велика, жовта з чорним, пташка; вона начебто збудила Iвана, вiн зупинив кохану й сильно, гарно ïï поцiлував. Марiя вiдчула вiд того поцiлунку, що в неï розширилося серце, що вся вона наче налита голубим вiтром i що хоче брести отак по цiй дорозi iз ним. Вони йшли й тулилися одне до одного, начебто в цьому лiсi було ïм затiсно чи весь свiт вмiстився в ïхньому намаганнi стати однiєю iстотою, з одним тiлом i духом, а пiзня зозуля, яка раптом обiзвалася з лiсу, помiрно й терпляче почала вiдлiчувати ïм роки ïхньоï спiльноти. Вони вийшли на галявину, i зозуля перестала лiчити. — Ти рахував? — спитала тихо Марiя. — Нi! — вiдповiв вiн. — А ти? — I я нi! — сказала Марiя i раптом тихенько зойкнула вiд захвату. Уся галявина була засипана квiтами, пiд сонцем вони променились i грали, хитались i миготiли. Трава була така соковита, що, здавалось, ось-ось бризне смарагдом, який розiллється, заливаючи землю. Було таке враження, що всi квiти зiйшлися до цього мiсця з усього лiсу на незвичайний квiтковий форум, i те, що потрапили на нього Iван з Марiєю, не було випадковим. Дiвчина раптом притулилася до Iвана, а його руки щiльнiше обняли ïï. Стояли, й дихали, i наче вбирали собi в груди розсiчений у повiтрi мед, вiдтак почули неголосне, дружне, однотонне гудiння — тисяча бджiл прилетiла сюди, щоб випити з квiтiв нектар. Весь простiр через те бринiв, сколихнутий безлiччю легких, прозiрчастих крил, вони дихали медом i пили його, бо теж раптом вiдчулись у цьому свiтi, як двi бджоли, — мали зiбрати тут власний мед i понести назад у домiвку. Були тут зайвi всi слова, але вiн таки промовив, прихилившись до неï i ледь-ледь торкнувшись гарячими вустами ïï вуха: — Марiє, — сказав вiн. — Народи менi п'ятеро синiв... 13 Вона залишила на тiй галявинi своє дiвоцтво i кiлька сльозин, якi упали на траву; на тому мiсцi пiзнiше виросте дика груша, — Iван знайшов був ïï пiзнiше, коли почав приходити сюди по гриби. Було вже то через двадцять рокiв по тому, i навiть тодi вiн не зразу пiшов iз галявини, а довго стояв... Вона вiдштовхнулася вiд нього, мала прим'яту одежу i була незвично блiда. Це сталося так раптово, без попереднiх думок та погодження, просто повiяв на них п'яний вiтер, i вони позагублювали на цiй галявинi голови. Коли ж опритомнiли, все вже сталося, а рiзкий бiль, який вiдчула, ïï по-справжньому перелякав i примусив вiдштовхнути його. Тодi й упало тi кiлька сльозин, i вона подумала, що вони тут у чомусь помилилися, що все мало вiдбутися не так просто й прозаïчно, що вона не повинна полум'янiти перед ним iз сорому. Змовк тисячоголосий гул бджiл, i коли позирнула вона на ту галявину, не видалася ïй такою недiткнутою й гарною, начебто бджоли потолочили квiти, як тiльки-но потолочив ïï вiн. Вiдiслала Iвана, щоб могти впорядкуватися, i вiн покiрно пiшов мiж дерева. Меншав i меншав, тодi ïй стало страшно, що вiн i справдi покине ïï в цьому глухому лiсi. — Iва-а! — покликала вона. — Iва-а! Вiн повернувся. Сидiла в травi й дивилася на нього широко розплющеними очима. Вiн iшов до неï повiльно, але впевнено. Спиралася позад себе у землю й чекала, поки вiн пiдiйде. Iшов та йшов, i вона в клубок зiщулилася, мала й нещасна, очi ïï швидко й злякано забiгали, а вiн став бiля неï на колiна i взяв у руки ïï злякане й чудове лице. Подивилася йому у вiчi i ввiйшла в глибину щедроï синьоï ласки, що випромiнювалася з його очей. Не могла вiдвестись од тих очей, хоч ïй було й соромно, й нiяково. Затремтiли в неï руки, якими впиралась об землю; знову зирнула в тi небеснi очi й не мала сили стримати раптового трему, що пройшов через тiло. Заплющилась i стислася, ледве не померши вiд чогось незбагненного, ïй захотiлося напитися свiтла з його очей, натомiсть боялася, що ось-ось вибухне ïй iз горла червоний струмiнь — перебiг по ïï тiлi й навiки покорив ïï гарячий, спазматичний вогонь. Поверталися до узлiсся, на якому покинули вiзника, в легких та прозорих сутiнках. Вiдчули раптом, що пiзнали якийсь великий сакрамент людського буття, тож притислися одне до одного раменами й пiшли отак по залитiй вечiрнiм фiолетом дорозi — здалося, що йтимуть так вони завжди. Утретє навiдало Iвана його дивне свiтло в 1931 роцi. Вони були тодi в гостинах у Марiïноï сестри Надiï, i доки сестри балакали, Iван мовчки ходив по просторому, засипаному квiтами саду. За полудником вони випили по чарцi старого доброго домашнього вина. Iван пiдiйшов до полиць iз книгами, котрi належали чоловiковi Марiïноï сестри, i той почав тихо й натхненно оповiдати йому про тi книги. Вiн показав йому Саlеndаrium Фiлянського i прочитав звiдти кiлька сумовитих, але прегарних рядкiв. Пiсля того вийняв книжечку Бодлера й продекламував кiлька вiршiв французькою мовою. Вiн заговорив про парнасцiв i ïхнє вiдбиття — росiйських символiстiв, i його голос схвильовано шелестiв бiля Iванового плеча. Сестри розмовляли в кутку мiж вiкнами, в кiмнату уже заповзали сутiнки, i тi жiночi постатi, що шепотiлися помiж себе, були запнутi тонким смерком, тiльки ïхнi очi поблискували. Чоловiк Марiïноï сестри витяг з полицi Ладi й Маренi терновий вiнок мiй Пачовського, а потiм прочитав вiрш Славинського, погортавши перед тим давнього декламатора. Сутiнки все згущувались i згущувались; Надiя встала й засвiтила сiрника, щоб припалити гнiт лампи Те свiтло жовто-змоделювало ïï обличчя й кинуло на нього хитливi тiнi. Лампа горiла серед столу, але не було ще досить темно, тож Марiïне обличчя, яке вiн побачив у ту мить, вразило його несподiваною молодiстю. Те свiтло зняло з неï всi зморшки, пригасило сивину, зробивши волосся темно-попелястим, очi ïï юно засвiтилися — засмiялася вона тихо на якийсь сестрин жарт. Чоловiк Марiïноï сестри нетерпляче поторкав Iвана за плече й показав йому тоненьку книжечку Свiдзiнського. — Це вже сучасний поет, — сказав вiн i прочитав кiлька вiршiв, вiд яких ще бiльше просвiтлiло Iвановi на серцi. Вiн узяв ту книжечку у руки i, прихилившись до лампи, почав перелистувати. Марiя теж зирнула тодi на нього, обличчя його рiзко моделювалося, а очi iз синiх стали зовсiм чорнi. Вiн схилявся над столом i гортав сторiнки, пасмо вже сивого волосся спадало на лоба, i вiн трохи нервово його вiдкидав. Коло нього збуджено топтався з черговим томиком у руцi круглий i майже лисий сестрин чоловiк — його очi по-молодечому палали. Надiя прошепотiла сестрi щось виключно жiноче, i та мусила переключити увагу — заговорили вони про варення, печиво та в'язання; стали в жiнок при тому таємничi й прегарнi обличчя, а на вустах вряди-годи заквiтали тонкi й загадковi усмiшки. Iван повернув книжечку господаревi, i той, дмухнувши на неï, понiс, тримаючи в обох долонях, до полицi. Бiля полицi вiн прочитав Iвановi кiлька японських хоку в росiйських перекладах, а тодi взяв до рук книжечку Рабiндраната Тагора Садiвник. — Божевiльний подорожнiй, — почав читати вiн трохи пiднесеним тоном, — шукав того камiння, що перетворює все в золото; на тiнь вiн був схожий тiлом, спалений сонцем, з ковтунами запиленого й скуйовдженого волосся, з устами, стиснутими так мiцно, як його замкнене серце; очi йому горiли, як лiхтарики свiтляка... У цей час пiдвелася зi свого стiльця в кутку Марiя, ïï велика кудлата тiнь скакнула на стiну. — Будемо прощатися, — сказала вона. — Нам далеко повертатися... Вона не знала тодi, що цi слова наберуть глибшого значення: сестра ïï незабаром помре, а ïï чоловiк пропаде — була це так само бездiтна пара. Вони вийшли в густий сутiнок, Марiя поцiлувалася з Надiєю, а чоловiки сердечно стисли один одному руки. — Приходьте, — сказав Надiïн чоловiк. — Я вам ще не все показав... Вони пiшли через завулок, а тодi вийшли на освiтлену лiхтарями дорогу. Коли-не-коли проïжджали повз них вози й авто, коли-не-коли траплялися подорожнi. Марiя була втомлена, а Iванiв розум був настроєний тихо й мирно. Був вiн у станi спокiйноï, майже пасивноï радостi — все його тiшило i все подобалося: i ця напiвпорожня вулиця, й лiхтарi, що освiтлюють дорогу ледве не для них самих. Вiн iшов так довго, з насолодою вдихаючи легке й прохолодне повiтря, аж доки дiйшли вони до Чуднïвськоï. Саме тут, унизу, бiля рiчки, це й сталося. Тривало всього кiлька секунд, але за них вiн пiзнав бiльше, нiж пiзнавав за мiсяцi й роки: велике свiтло пролилося в його груди, i це вже на все життя. Марiя вiдчула безпомильно його стан, цього разу вона вже не страшилася за нього — частка свiтла перейшла й на неï, окрiм того, була вона пiд враженням вечора, повного синiх сутiнкiв i таємничого шепоту. Тихий i ясний спокiй вiдчули вони, iдучи поруч, притислася вона щiльнiше до нього i аж примружилася. Що є, — подумала вона, — хай буде, а що станеться, то якось уже переживемо! 15 Уранцi вiн устав, поснiдав молоком iз хлiбом, поцiлував дружину i вийшов з дому, як завжди виходив на роботу. На мiсце служби вiн, однак, прийшов тiльки для того, щоб узяти розрахунок. Вийшовши з примiщення, де пропрацював вiсiм рокiв, вiн навiть не озирнувся. Iшов повiльною й рiвною ходою, i обличчя в нього було таке незвичайне, що на нього озиралися. Вулиця вивела його до Сiнного базару, де чулися крики свиней i кiнське iржання, мукали корови й тремко озивалися кози. Свинi лежали на возах, а знудженi селяни мовчки чекали на покупцiв. Конi хрумали пiдвiшений у торбах овес i позирали на свiт спокiйно й байдужне. Якийсь чоловiк обзирав корову, заглядав ïй у зуби, пiдiймав хвоста й мацав вим'я. Здавалося, вiн повзає по тiй коровi, як вуж, — тварина раз по раз тривожно мукала. Iван спинився коло огрядноï баби, котра сидiла на розкладному стiльцi, заплющивши очi, — в руках тримала прив'язь iз трьома козами. Кози потяглися до Iвана гострими мордочками з борiдками, i вiн почухав одну пiд пiдборiддям. Друга мекнула, розкривши рота, який спалахнув червоним, — очi ïï стали наче Ґудзики. Дивний смуток вiдчув Iван у тому меканнi, дивний смуток побачив у засклiлих тих очах. Баба розплющилася, очi в неï були зовсiм такi, як i в ïï кiз. — Почому кози? — спитав Iван. Баба подивилася на нього з пiдозрою, але за мить з ïï рота поплив велемовний потiк. Вона почала розказувати йому про гiрку свою долю, покивуючи при цьому головою, про старiсть-не-радiсть i про пропалу свою силу. Розказала з тремом у голосi про одну, другу й третю козу, одна з них Валентина Iванiвна, друга Свiтлана Iванiвна, а третя Людмила Iванiвна, бо всi три вони єдинокровнi сестри; оповiла вона про те, що цiлий день i нiч проплакала, перш нiж зважитись вивести цих красунечок на базар. Красунечки совалися писками Iвану в долоню, мекали, немов i собi навперебiй розказували про свою долю. Стара тим часом оповiла Iвановi, що вони спокiйнi й мирнi кiзочки, а молока дають стiльки, що вона не знає, де його й дiвати. Сметани з того молока не збереш, сказала йому стара, — це твар нiжна i, коли хочете, благородна, але який у тому молоцi смак! Молоко, сир i кисляк чудовi, сир не гiрший коров'ячого, а може, й кращий, гордо сказала баба, i коли вiн ïй не вiрить, вона напише йому свою адресу, недалеко й живе, на Трипiльськiй: там у неï хата, городець i сад. I городець, i сад вона ще опрятає, а от ходити за козами ïй уже не пiд силу. Знову заплющилася, але для того, щоб сховати сльози. Потекли з одного й другого ока i змочили за мить усе ïï широке й добродушне обличчя. Iван поклав старiй у руку грошi, не торгуючись, i вона з дива аж за колiна взялася: — То ви й торгуватися не будете? Наступноï хвилi вона побачила його обличчя i зустрiлася з синiми, напрочуд добрими очима. Дивилася якийсь час, i неземне здивування охопило ïï. Вiн тим часом зняв з ïï кiз ошийники i поклав у подiл староï. — Дякую, бабусю, — сказав тепло, повернувся й пiшов. Кози слухняно побiгли за ним, як собачата. Стара аж заклякла. Зрештою, швидко отямилася, хутко пiднесла до очей стиснуту руку з грiшми i почала швидко ïх рахувати перебираючи. Грошей було якраз стiльки, скiльки просила, хоч готова була продати кiз i дешевше. Звела голову, щоб хоч поглядом провести того незвичайного покупця, але нiде його бiльше не побачила. На те вона ще бiльше здивувалася й перехрестилася. Пiзнiше вона розкаже сусiдам i знайомим неймовiрну й чудову легенду, а що була вона богомiльна i пильно ходила в церкву, iшлося в тiй легендi про святих та нечистого i про те, що вона не розiбрала до ладу, чи святий купив у неï кiз, чи нечистий. — Як там не було, — резюмувала стара своïм недовiрливим та захопленим слухачам, — а мене тiшить, що поганих кiз я йому не продала. Були це чудо — кiзочки, — плакала вона, — золотко — кiзочки, такi душевно чистi, що аж серце менi за них болить! — Я так i пойняла, — сказала другого разу стара. — Такого ти, Надiя Филимонiвно, не проведеш! Цього i нiззя було проводить, ще якогось лиха нашле на бiдну мою голову, тьху-тьху, не на нiч згадуючи... Вiн iшов по вулицi, кози слухняно й дружно бiгли за ним слiдом; коли перечiкував машину чи воза, ставали вони всi три обiч нього: Валентина Iванiвна при цьому мекала, в тон ïй вторила Свiтлана Iванiвна, а Людмила Iванiвна дивилася на свiт осмислено. Iшов Iван спокiйним, розважним кроком i, здавалося, нiчого не бачив довкола себе.
Роздiл п'ятий Запах серпневого сонця Спека! Крик цикад Полум'ям пiднявсь до хмар, Нерухомих хмар. Сарен, ХVIII ст. 1 Шкiльний двiр було захаращено витягнутими партами й столами; Олександра Панасiвна метнулася по вулицi i вже йшла в супроводi кiлькох молодиць — несли вони з собою горщики з бiлою глиною та квачi. Старший хлопець Олександри Панасiвни нiс вiд рiчки повнi вiдра, син пiдстарший сидiв серед двору й рiвняв на шматку рейки цвяхи. Марiя Якiвна снувала з вiхтиком i обтирала з нарт куряву, сторож Степан лагодив тi парти, голосно лупаючи по головках цвяхiв молотком. З гори спускалася Галя в сiрому старенькому платтячку й у бiлiй хусточцi, i Володимир, який розмiшував фарбу, перш нiж почати фарбувати, мимоволi на неï задивився. Не мала зараз тоï краси, яка так вразила його, коли пiднявся був на гору, але лице ïï було таке кругле й таке здивовано-миловидне, що вiн знову вiдчув, як у нього закалатало серце. Поруч з нею ступав голий до пояса Хлопець, тримав у руках старе вiдро; старша дочка Олександри Панасiвни почервонiла, дивлячись на Хлопця, i, щоб сховати зворушення, нахилилася й почала перев'язувати шнурок на балетцi. Дочка пiдстарша ганялася за меншою, вони стрибали з парти на парту, аж доки сторож Степан нагримав на них. Олександра Панасiвна пiдiйшла в супроводi молодиць до хвiртки водночас iз Галею. Вони спинилися на момент: високо зазвучали ïхнi голоси. Хлопець покинув ïх i пiшов iз вiдром до рiчки, там вiн спинився по колiна в водi i заслухався, як дзюрчить коло його литок вода. Зирнув угору й побачив синезне серпневе небо з величезними купчастими хмарами. Почув млосний запах бур'янiв та води: ген далеко, з лiвоï руки, побачив високий зелений горб, на якому сидiв на розкладному стiльцi сивий козопас Iван Шевчук, а довкола розбрелися бiлi, аж слiпучi здалеку кози. Хлопець вибрiв iз води разом iз наповненим вiдром i несамохiть зустрiвся поглядом зi старшою дочкою Олександри Панасiвни. Вони привiталися, а вiн схопив iнше вiдро, щоб наповнити його для дiвчинки. Вона спитала його про щось дзвiнким голоском, i вiн подумай, що дзенькiт швиду в рiчцi i цей голос — один звук. Набрав води, а коли передавав вiдро дiвчинцi, ïхнi руки схрестилися. Тiльки тепер вiн зрозумiв, що оповiдає вона йому: ледь-ледь не згубила вона скляноï кулi, яку вiн ïй подарував, власне, хотiла ïï присвоïти молодша сестра, але вона знайшла й вiдiбрала. Сонце так яскраво освiтлювало при цьому ïï обличчя, що воно здалося Хлопцевi майже бiлим i здалися дивовижно прозорими ïï очi — двi малi, сiрi й надзвичайно свiтлi кринички. Володимир у цей час поклав на парчу перший мазок фарби; жiнки повiдчиняли у класах вiкна, i в порожнiх кiмнатах ïхнi голоси звучали пiдсилено — жiнки розчиняли в горнятах бiлу глину. Там порядкувала Олександра Панасiвна, яка з'являлася чи в одному, чи другому вiкнi. Раз визирнуло з вiкна й кругле Галине личко i ненароком зустрiлося з Володимиром поглядом. Наче пролетiла помiж них зелена iскра, зв'язала ïх i сполучила, а водночас i перелякала — Галя миттю сховалася, а Володимир ляпнув на парту стiльки фарби, що та потекла по схилу тонкими брунатними струмками. Сторож Степан показав йому на вiдламану спинку вiд парти, i вони заговорили, як би лiпше ïï приладнати. В цей час жiнки загримiли в класах столами, пiдсовуючи, щоб легше було бiлити. На один iз тих столiв миттю скочила Олександра Панасiвна i вiдразу замахала квачем, голосно розповiдаючи жiнкам якусь iсторiю. Володимир задоволене дихнув запахом фарби i почав ретельно ïï розмазувати пензлем. Хлопець iз старшою дочкою Олександри Панасiвни знову принiс води, Марiя Якiвна взяла одне з вiдер i почала полоскати в ньому почорнiлий вiд куряви вiхтик. Сторож Степан гукнув на синiв Олександри Панасiвни: один став тримати дошку, а другий пiдставляв на те мiсце, куди мав зайти цвях, важкого молотка. Сторож сильно бив по головцi, i дошка в хлоп'ячих руках стрибала. Марiя Якiвна по-домонтарському обходила парти й ретельно ïх обтирала, потiм вона обiтре дошки й столи; в цей час у порожнiх класах знову задуднiли лункi голоси, i четверо квачiв дружно заходили по стiнах. Стелi оббiлювала Олександра Панасiвна: як найвища: в класi запахло мокрою глиною, i Хлопець, удихнувши того запаху, вiдчув урочистий настрiй, який запановує, коли бiлять хати. З кутка двору захоплено цвiрчали цвiркуни, сонце щедро освiтлювало двiр i людей у ньому, i всi вони в тому свiтлi здалися Хлопцевi спрозорiлими. Пiзнiше вiн згадав цей день, сидячи самотньо на верандi Марiï Якiвни в тому-таки лозовому крiслi, що в ньому любив сидiти старий Iван, — буде вiн тодi дорослий i куритиме люльку. Одна iз хмарок, якi випустить з тоï люльки, раптом освiтить йому ту далеку картину, повернувши не зрiвняне вiдчуття серпневого сонця, яке завжди свiдчить про достоянiсть, а водночас i про закiнчення лiта. Тим часом по небi повiльно пливли, наче велетенськi бiлi кораблi, хмари, i старий козопас там, на горбi, стежачи за повiльним та несхитним рухом тих хмар, побачить небо, вщерть заповнене велетенськими птахами, такими великими, що несила ïм буде швидко летiти. Лежали вони завмерло на синьому полi неба, i, тiльки пильно придивившись, можна було б спостерегти отой одноманiтний рух. Тиха радiсть почала вливатись у серце старого — нагадало це йому всi три спалахи, якi вiн пережив. Цього разу впадав у визiр старого бiльше жовтий колiр, чув вiн дух тлiлих бур'янiв, втомленоï землi й першого осiннього листя — було теперiшнє його свiтло й ота радiсть, як серпневе сон це зi своïм запахом; прочувалася в ньому важкота пригнутих пiд плодами гiлок. Тонка й сумовита усмiшка лягла на вуста старому, i вiн просидiв iз тою усмiшкою аж надто довго, забувши наглядати й за козами. Через це, може, вiн i не побачив того клопiтного руху, що ним виповнився шкiльний двiр, не побачив дружини, що заклопотано обтирала куряву, не почув дзвiнких жiночих голосiв у порожнечi класiв — все це iснувало в той день поза ним. В той день вiдчув вiн, що сонце, хоч i гаряче, має вже в собi присмак тлiну i що засноване воно легкою срiбною мережкою, яку сплели довкола нього невгамовнi павуки. Побачив вiн самотню бiлу шапку кульбаби, яка цвiла вдруге i вдруге народила свiй легiон парашутикiв. Теплий i повiльний вiтер повiяв на нього, i зiрвав вiн та й понiс з тоï шапки з десяток насiнин — розбухли вони раптом у повiтрi, розрослися i стали пiр'ям для бiлих птахiв, що ïх уздрiв Iван у небi. Тиха осiнь ступала на землю золотими черевичками, поклавши собi на вуста пальця. Старий надто виразно побачив цю жовту постать, тож звiвся, склав стiльця i пiшов додому. Кози здивувалися на цей несподiваний учинок свого володаря, але перестали скубти траву й повiльно поволоклися слiдом. Марiя Якiвна, яка уздрiла була той похiд зi шкiльного подвiр'я, змушена була пiдiйти до Володимира й вiдпроситися додому. Володимир звiв на неï прозорi вiд щедрого сонця очi i, звiсна рiч, дозволив, адже вони тут чудово вправляться й без неï. Марiя Якiвна покидала цей двiр iз жалем та тривогою, бо те, що ïï чоловiк покинув гору передчасно, не могло ïï не стурбувати. Отож вона й поспiшила до свого обiйстя, щоб стати там на воротях, а коли вона вже стала i надчiкувала чоловiка, зi шкiльних вiкон раптом полинув, вирвавшись iз чотирьох жiночих грудей, чудовий спiв. Може, через це старша дочка Олександри Панасiвни рiшуче перев'язала чоло косинкою i ступила й собi в шкiльнi дверi, а сторож Степан зупинився з молотком у руцi i аж рота розтулив, дрiбно поклiпуючи каправими очима. Кiлька парт уже сяяло фарбою, сонце грало на лискучих площинах, i старий козопас, який побачив тi ясно-брунатнi плями, подумав, що то теж своєрiдний призвiсник осенi. Володимир, однак, милувався на дiло рук своïх, i коли до нього пiдiйшов Хлопець i попросився в малярчуки, вiн радо на те пристав — вони запрацювали вже в двi руки, захоплено водячи пензлями по потрiсканих, порiзаних та залитих чорнилом дошках. Галя визирнула у вiкно й помiтила цю несподiвану iдилiю, була вона з нiг до голови заляпана бiлими крапками, i Володимир, побачивши ïï отаку покрапковану, не втримався, щоб не всмiхнутися. Проста й широка вийшла в нього усмiшка, Галя не встигла на неï зреагувати, бо на ïï лицi мимовiльно спливла така ж усмiшка, i вони, цi два однаковi усмiхи, напрочуд злагоджено поєдналися. Хлопець устиг замастити фарбою щоку (стояв до вiкна спиною), i Володимир сказав щось веселе про ту його замащену щоку. Вони водночас засмiялися, Володимир i Хлопець, i на цей смiх визирнула вже так само заляпана глиною старша дочка Олександри Панасiвни. Сторож Степан сидiв на партi й перепочивав, в бородi його стримiла самокрутка i блiдо цвiв вогник. Вiн почав розповiдати довгу й не зовсiм логiчно збудовану iсторiю — його низький голос погiдно плив подвiр'ям. Пихкав водночас i цигаркою: вряди-годи звивалася над його головою синя хмарка диму. Пiдстарший син Олександри Панасiвни звiвся вiд своєï залiзяки, на якiй вигинав цвяхи, i струсив iз колiн iржавий порох. Пiшов неквапно до туалету, обмацуючи в кишенi недбало викинутий Степаном недокурок, в туалетi вiн запалив сiрника i з насолодою втягнув у себе мiцний дим. Старший син Олександри Панасiвни пiшов до туалету й собi, i вони по-братському розкурили знайдене добро. Старий Iван проходив у цей час зi своïми козами берегом, його голова, як i козяча шерсть, свiтилася бiлим перламутром, i на цей перламутр сумнувато зорила з свого обiйстя Марiя Якiвна. Велика сила привабила Володимира зайти в школу, де поралися жiнки, — жив у ньому настрiй серпневого сонця й тих усмiшок, що обмiнялися вони з Галею. Врештi кинув вiн квача у фарбу i обтер лопушиним листком замащенi руки. З вiкон неслася спокiйна й лагiдна пiсня, i вiн пiшов на ту пiсню, як летить на вогонь нiчний метелик. Четверо жiночих постатей завзято махали квачами, дiвчинка розводила в горнятi синьку; пахло глиною, стiни були мокрi й посмугованi, пiдлога вщерть заляпана вже пiдсохлими й мокрими плямками; вiн спинився на вступi до класу й раптом вiдчув, що його серце стисли залiзнi лещата, що вiн зовсiм не належить собi, а радше тим очам, що глянули на нього iз закрапкованого глиною обличчя. — Ну, як тут дiло? — гукнув вiн, скалячи зуби й намагаючись згасити зрадливий трем у пальцях. Пiсня обiрвалася, i вiн почув у вiдповiдь веселi, лункi голоси, — одна кинула до нього жартом, i всi гучно засмiялися. Володимир знову вдихнув у себе чудового глиняного запаху, i йому захотiлося по-парубоцькому завернути шапку на потилицю й безжурно позалицятися до всiх оцих веселих жiночок. 2 Над каштаном у дворi трiпотiло кiлька бiлих метеликiв, i Хлопець, фарбуючи парти, край ока стежив за ïхньою грою. Були лискотливi на голубому тлi й виписували в польотi химернi зигзаги. Старша дочка Олександри Панасiвни вийшла зi школи й зупинилася подивитися, як Хлопець фарбує. — Слухай! — сказала вона й шмигнула заляпаним глиною носиком. — Дай трохи пофарбую. Вiн дав ïй пензля, i вона захоплено почала розмазувати фарбу. За покинутий Володимиром пензель узявся старший син Олександри Панасiвни, пiдстарший у цей час чкурнув у сад сторожа Степана. Степан натхненно забивав здоровенного цвяха, залiзши в парту, а його жiнка перехилилася через паркан до сусiдки i не менш натхненно молола з тою сусiдкою язиком. Пiдстарший син Олександри Панасiвни спокiйно вилiз на яблуню i почав накладати пазуху великими жовтими буравицями. Володимир вийшов зi школи i засмiявся, побачивши, як возяться коло фарби дiти. Найменша дочка Олександри Панасiвни сидiла на землi й натирала об камiнь боки збiг тому каштановi. Каштан перетворювався вiдтак у брунатний волохатий м'ячик, а руки вiд соку, перемiшаного з землею, ставали темнi. Iван важко пiдiймався пiд гору, за ним плелися кози. Марiя Якiвна стояла в воротях, бачила незвично блiде чоловiкове обличчя, i воно мимохiть нагадало ïй щось давнє, дороге, але й болюче. Зiтхнула глибоко, а метелики, якi нещодавно грали бiля каштана, затанцювали над ïï головою. Старий козопас побачив тi метелики, синє небо мiж деревами, повну лiтню жiнку, яка стояла у воротях, i раптом не впiзнав ïï. Здалося йому на мить, що там, у воротях, має стояти iнша жiнка, молода й струнка, з великими темними очима i з м'якою усмiшкою на вустах. Ця ж, що стояла насправдi, теж мала таку ж усмiшку й такi ж очi, але була йому незнайома, як i цей двiр, у який вiн збирався ввiйти. Вiн спинився, трохи занепокоєний, потер лоба, струснув волоссям — кози його тим часом дружно входили у ворота. Бiлi метелики зникли, цвiло тiльки те ж таки неймовiрно синє небо, яке знову вразило його бездоганно чистим кольором; почав натужно думати, чого повернувся вiн додому так заранi. Вже впiзнавав оту жiнку у воротях i вловив тривожний проблиск у ïï очах. Шукав пояснення, бо цей час, який минув вiдтодi, як рушив вiн додому, став наче глибока прiрва, в якiй уперше пропала його свiдомiсть. Навiть озирнувся туди, назад, де мала б бути та прiрва, — лежав довкола залитий сонцем простiр, знайомий та звичний. Чорна важка хвиля огорнула його на момент, i вiн захитався, заплеснутий незрозумiлим вогнем. Побачив бiля себе Марiю, яка тримала його пiд лiкоть i щось говорила чи запитувала. Чув неймовiрно лагiднi iнтонацiï ïï голосу, але змiсту не добирав. Тодi випливла йому на вуста усмiшка, яку вiн знайшов сьогоднi на тому просякнутому осiнню горбi, — була вона тонка й сумовита. — Тобi недобре? — перепитувала Марiя, пiдтримуючи його. — Та нi, — всмiхнувся вiн, намагаючись вдавати iз себе безтурботного. — Захотiлося менi трохи пописати... Пiдстарший син Олександри Панасiвни набрав повну пазуху яблук i зiстрибнув на траву. Степаниха повернулась у його бiк, але не побачила шибеника, ïï окликнула спiврозмовниця, щоб доказати почату вже кiлька годин тому iсторiю. Пiдстарший син Олександри Панасiвни спокiйно перейшов сад i вступив у шкiльний двiр. Вiн пригостив яблуками всiх дiтей, якi були в дворi, i дорослих, не виключаючи й самого Степана. Тодi всiвся за полагоджену тiльки-но Степаном парту i задоволене ввiгнав мiцнi бiлi зуби в яблуко. В цей час визирнула вже зовсiм забрьохана в глинi Галя: в дворi всi сидiли i з хрумкотом ïли. — Хорошi яблука, — сказав Степан, примiряючись, щоб забити нового цвяха. — Де це ти ïх узяв? Пiдстарший син Олександри Панасiвни спокiйно подивився на сторожа i вкусив яблуко так, що навсiбiч бризнули краплi прозорого соку. — Серпень цього року видався багатий, повiтря настiльки погустiло й поважчало, що, коли пролiтала бджола чи Ґедзь, струшувалося, наче голубi драглi. Сади стояли обважнiлi вiд щедрого плоду, аж хазяï змушенi були ставити пiд кожну гiлку пiдтичку. Срiбнi купчастi хмари починали повзти через небо з десятоï ранку — доти небо було ясне, кришталеве й трепетне. Хмари, якi з'являлися потiм, було послано, здавалося, для того, щоб пiдкреслити його незвичайну, трохи виблiдлу синяву i щоб посилати на землю срiбне сяйво. В тому сяйвi людськi обличчя ставали м'якшi й добрiшi й освiтлювалися так, що навiть короткозорi починали добре бачити. Вiтру майже не було, але той легiт, що ледве ворушив листя, нiс у собi перше вiдчуття осенi та холодiв. Можливо, вiд того у травах аж розривалися цвiркуни, не припиняючи своєï роботи, як женцi, цiлу добу. Далекi, лисi, недавно золотi горби потемнiли — хлiб iз них уже звезли, i стернi надали ïм землисто-жовтого кольору. На оброслих полином кручах снували туди-сюди, спускались i пiднiмалися, крутилися й танцювали метелики, — горби вiд того мерехтiли й начебто були вкритi танцюристими квiтами. Рiчка вмерла в своєму ложi, вилискувала холоднувато i вiдчужило: купальникiв уже не притягала ïï принадна вiльга. Де-не-де тiльки виднiлися юрливi постатi, що блукали по водi з саками, береги вiдтак безлюдно свiтили, а на кущах з того богу рiчки було вже запалено по кiлька ясно-жовтих, фосфоричних пiд цим сонцем листкiв. Володимир дивився на тi листки, сидячи бiля розчиненого вiкна, i в серце йому наливалося тихоï, трохи сумноï, але напрочуд погiдноï музики. На горi, в сонячному диму пливала скеля, трохи далi топився дiм, наполовину схований у зеленi. Ясно свiтилася стежка, що спускалася з гори, i йшов по нiй напiвголий хлопчак, широко розмахуючи руками. — Хлопця покликало в той ранок те ж таки сонце, що розбудило й Володимира. Вiн устав i, ступаючи навшпиньки, щоб не розбудити матерi й прабаби, вийшов на Ґанок. Тихе свiтло огрiло землю, розлившись навдокiл хиткою, марлевою мережею, тонко сплетеною iз сонячного промiння. Стояв, i дивився, i вiдчував сон, який ще не вiдчепився вiд його повiк: снилося йому, що вiн вирушив у далекi мандри, вдягши на себе чорний хiтон мандрованця i взявши до рук високу, в людський зрiст, палицю. Ясно-синю дорогу побачив у той ранок Хлопець — клалася вона мостом з ïхньоï гори на гору протилежну, перерiзала варваровий сад i тяглася iуди далi, до лiсу. Йому аж дихання заклало, так захотiлося ступити на те синє полотно i рушити по ньому, не озираючись. Хлопець занурив у пiсок обидвi долонi, сильно ïх стис i, поставивши перед собою кулаки, почав повiльно випускати з них прозорий пил. Iван розгорнув зошита, але писати не став. Дивився вниз, де розстелялися обiйстя i лежала спокiйна долоня вулицi, по якiй сновигали люди. Велика хвиля пiдкочувалася Iвановi пiд ноги. Вона на мить заплеснула оту вулицю, яку так пильно розглядав: яскраве свiтло запалало навколо. Вiдчув його вiдразу й обережно потягся за олiвцем. Затис цупко й почав виводити в зошитi лiтеру за лiтерою, слово за словом. Знову здалося йому, що почув шелест крил — цiле небо стало покрите тими бiлими крильми. Дописував сторiнку, вже поспiшаючи, олiвець його бiг по паперi, лишаючи пiсля себе майже незрозумiлi знаки. Пiзнiше доля примусить роз шифрувати тi знаки Iванового правнука в перших; зараз же вiн тiльки чув шелест крил i бачив небо, засипане птицями. Серце його облилося червоною патокою, вуста стали вузькi й затиснутi: великий степ вiн побачив i забуту свiтом фортецю мiж нього. Вуста його почали шепотiти слова, якi виривалися йому з-пiд руки: свiтло навколо хиталося, наче розвiшенi простирадла, i вiн поступово сам ставав птахом, який готувався злетiти в небо, щоб звiдти зирнути на цей свiт. Сльози вибивалися йому на очi, i вже не бачив через них i того, що мережила його рука, а коли вона зовсiм омлiла й олiвець викотився безсило з пальцiв, ще довго сидiв блiдий, як полотно, i довго слухав, як шалено калатає в грудях серце. Перестала тремтiти втомлена вiд писання його рука, — на душу опускався мир, iм'я якому втома. 6 Дивно змiнилася Галя вiдтодi, коли вийшов на ïхню гору отой кривий директор, коли захапав вiн безпомiчно руками, а вона змушена була кинутися до нього, пiдтримала й бережно всадовила на лавку. Черпнула тодi похапцем води i всунула пришельцевi в руки, вiн пожадно вiдпив. Тодi ж бо вона й збагнула: ось воно те, про що так довго й безнастанно торочила бабця, — цей чоловiк пiднявся до них iзнизу й напився з ïï рук. Вiн, правда, не просив тоï води, але обряд вiдбувся, як вiдбувався вiн в не одноï дiвчини з цього дому. Стара, там, на Ґанку, пильно стежила за всiм тим дiйством, очi ïï при тому стали круглi й гарячi,, може, саме це повернуло ïй силу, i вона, хоч i не ходила сама, встала тодi й, хапаючись за стiни, побрела в глибину дому. Галя так заклопоталася коло пришельця, що не зразу те помiтила, а коли помiтила, кинулася притьма до бабчиноï кiмнати. Вона хотiла заспокоïти стару, що це тiльки новий директор прийшов до них. До мене свого часу теж приходив такий директор, — сказала тодi по-фiлософському стара i не зовсiм тактовно розсмiялася. Кров одлила Галi вiд обличчя, серце ïï билося шалено, а може, це тiльки був короткочасний одур, наслiдок слухання тих не зовсiм правдоподiбних iсторiй, що ïх так часто оповiдала бабця. Галя покинула ïï там, у фотелi, з ïï недоречним смiхом, а сама заскочила до своєï кiмнати, де на неï зирнули iз дзеркала ïï ж таки величезнi й переляканi очi. Здалося ïй пiд ту хвилю, що вона неймовiрно бридка. З тим — таки острахом вибралася вона на нараду i потiм iще раз, коли вони мали зiйтися й прибрати в школi. Тодi вона вiдшукала найсiрiше плаття, старе й обвисле, в якому сховалося б ïï чудове тiло, на голову нав'язала вона, низько насунувши на лоба, просту бiлу хустинку, а на ноги взула сiрi шкарбани. Було трохи боляче йти вниз у такому уборi, але щось штовхнуло ïï зробити саме так. Носик ïï вiд цього пiддерся, а Хлопець, побачивши ïï такою, сплеснув руками й засмiявся. — Ой, яка ж ти, мамо, смiшна! — А що, — вiдповiла вона так само задирливо, — до глини менi парад потрiбен? Стара подивилася при цьому на неï мудро й вибачливо, — все те, що вiдбувалося з ïï онукою, вона знала, адже зовсiм так само намагалася спершу втекти вiд свого пришельця й вона. Така наша доля, — подумала стара, залишившись сама в домi, — ми тiкаємо, щоб бути зловленими! ïй стало зовсiм погiдно на серцi, i, може, через такий добродушний наплив вона вперше спокiйно подумала про смерть. — Ще я дочекаюся дiвчинки, — голосно промовила, i ïï голос глухо розлунився по порожньому домi. Вона була задоволена, ця стара. Часом ïй здавалося, що ту хитромудру iсторiю про пришельцiв вона таки придумала — надто ефемерно сидiло те в ïï головi. Вiдтак ставало й зовсiм весело, адже так втiшно буває бачити втiленим те, що мрiється. Повтори тiшать нас ще й тому, думала вона, що це дає нам силу забути про тлiнну дочаснiсть iснування. — Я завжди надто боялася смертi, — сказала голосно стара, i ïï голос крячно розлунивсь у порожнечi. Вона приплющилася, вiдкинувшись на спинку фотеля, i ïï захитали теплi, утiшнi хвилi. Синю дорогу побачила вона i високого, чорноволосого, вусатого чоловiка на нiй. Чоловiк той озирався до неï, немов зважувався: пiзнавав ïï чи нi. — Ми там, у вiчностi, чи впiзнаємо одне одного? — засмiялася раптом. — Ти там, у вiчностi, молодий, а я така стара! Побачила на тiй дорозi ще двох: дочку свою i ïï чоловiка. Дочка була в такому вiцi, як тепер Галя, i майже нагадувала Галю. Чоловiк ïï теж був високий i темноволосий, але за дружину свою старший. Простягли там, на синiй дорозi, руки одне до одного i з'єдналися. Стара подрiмувала. Голова ïï лягла пiдборiддям на груди, а з вуст виривалося нерiвне дихання. Повiки вряди-годи здригалися, i дивилася вона, наче й справдi той свiт бачила. — Ти вже менi вибач, але я таки дочекаюся дiвчинки, — сказала вона своєму чоловiковi на тiй синiй дорозi, i вiн, розумiючи, ствердно ïй кивнув.
7 Галя й сама не тямила, навiщо ïй це потрiбно: з'явитися йому на очi отакою сiрою й замаскованою. Слухалася безвiдмовно того невiдомого, що ожило в нiй i зануртувало. Ледве-ледве ступала, так було ïй лячно спускатись у ту долину, аж звернув на те увагу й Хлопець, подивився на неï широко розплющеними очима, i вона мимохiть засоромилася. Додала ходи, i коли Хлопець Засвистiв ïй пiд ногу, ïй стало приємно, що ладнає свiй хiд до тоï мелодiï, легкоï, протяжноï й трохи сумовитоï. Це поступово заспокоïло ïï, i внизу вона стала вже зовсiм спокiйна, — майже не вражаючись, подивилася в очi, в яких стiльки було нiжностi й жури, що можна було б i не такiй, як вона, розтанути. Негадано додало це ïй ще бiльше впевненостi, ба навiть носика вона пiддерла, а що не була в тому платтi й хустцi така вiдстрашуючи гарна, мимоволi ще бiльше вразила Володимира. Пiсля того вiн i засумував, бо так i не змiг переступити рубежу, до якого його притягло, вона ж вiдчула втому й розчарування i покiрно чекала на його рiшучi кроки. Були як корки, що безвiльно хитаються на водi й пливуть, куди несуть ïх хвилi, — гойдав ïх немалий смуток. Наступного дня вони зустрiлися вiдчужило, вiн схуд за цю нiч, i очi в нього заблищали, як у сухотника; вона теж посiрiла й уникала дивитись йому в вiчi, днi сомнамбули снували подвiр'ям: один фарбував, ледве рухаючи пензлем, а вона, миючи пiдлоги, весь час отирала пiт. Помiтили цих сомнамбул i Марiя Якiвна, й Олександр.! Панасiвна, але обоє вдавали з себе заклопотаних; зрештою, вiн не витримав перший кинув пензля у фарбу й послався на справи. Пiшов, власне, похилитався через вулицю але не звернув угору, як це було б потрiбно, а подався через греблю до водокачки. Вiдтак побрався через завулок до Завалу, де й був отой горб, до якого потiм приходив щодня, лiтали там, танцюючи й пiдстрибуючи, бiлани капустянi. Знайшов раптом на тому горбi спокiй, це був ефемерний спокiй, що йому й назви не добереш, мав у собi запах полину i серпневого сонця, це в його честь так химерно витанцьовували над бадиллям бiлi метелики. Була в тому спокоï тиха вiдреченiсть та враза, тисячолiтнiй бiль, що випливав i щiлин прискалкiв i наповнював Володимира срiбним димом. Сидiв нерушно на каменi, невiдривне дивлячись на той бiк рiчки, де жовтiло перше осiннє листя, i йому здавалося, що, коли сидiтиме так ще з кiлька годин, перетворить ся в ящiрку. Хотiв розчинитись у цьому бринячому спокоï, в голубому повiтрi, в якому гуляє, розвiюючи одежею й наганяючи прохолоду, сумовитий легiт. Цвiркунець без страшно сiв йому на колiно i заспiвав. Тодi озвалася цiла гора, метеликiв на нiй стало ще бiльше, i втопився вiн у бiлiй заметiлi з ïхнiх крил — такий був тодi його сум i отак вiн одухотворювався! В другому кiнцi цього свiту сидiла так само здивована, вражена й посмутнiла Галя й тихо плакала, клянучи свою дурну одежу, в якiй не звiдь-чому хотiла сховатися. Отаку змалiлу, зарюмсану i знищену й застала ïï Марiя Якiвна. Вона обняла Галю за плечi й нiжно отерла ïй сльози. — Чоловiки, — сказала тихо й розсудливо, — наче малi дiти бувають. Нам же, любонько, бути дiтьми не випада... 8 Хоч не була заздрiсна, вiдчула Олександра Панасiвна, дивлячись на Володимира й Галю, що ïй шкребе пiд серцем. Часом це приходило до неï, як приходить на землю негода, i тодi вона починала майже фiзично пiзнавати: покидає ïï сила — вирлоока самотнiсть зазирала ïй пiд той час у вiчi. Тодi найбiльше й згадувала Миколу, ïй навiть снилося, що обiймають ïï сильнi й шарудявi руки, чула навiть той струм, яким був вiн виповнений, здавалося, залишив у хатi якiсь первнi, вiд яких колись засвiчувалися спрагло жiнки, ïй випало зажити його справжньоï любовi, тож була просякнута тим струмом i досi. Такi настроï тривали в неï недовго, але то й був ïï жаль за минулим. Коли ж це траплялося, вона ставала повiльна й задумана, i дiти, якi спостерiгали в матерi таку змiну, намагалися тодi вестися як найтихiше. Чоловiк подивився на Олександру Панасiвну, i вона зчудувалася, якi зморенi й глибокi в нього очi. Дивився на жiнку тепло й проникливе, i в тому поглядi було щось бiльше за спiвчуття. Олександра Панасiвна заплакала, чоловiк наклав на ïï руку свою, i його голос набрав тремких iнтонацiй: — Ви не повиннi плакати, жiночко, — сказав вiн. — У мене-от вийшла гiрша iсторiя. Була в мене дружина отака гарна, як ви, були в мене отакi гарнi, як у вас, дiтки. Я-от повернувся, а ïх не стало, жiночко. Коли б на те воля моя, — голос у чоловiка погучнiшав, а очi блиснули гнiвно, — я б хотiв би подiлити долю вашого Миколи, а вони б хай жили! Сказавши це, вiн весь затремтiв, запалав i до хрускоту стис кулаки. Олександра Панасiвна й справдi перестала плакати: горе цього чоловiка було вище за ïï — мимоволi перейнялася ним i почала спiвчувати. Чоловiк устав. Тримав капелюха в руцi, стиснувши криси, весь виструнчився й витягся, але голос його зазвучав так само тихо й лагiдно: — Може, я зробив вам боляче своєю розповiддю, вибачте, — сказав вiн. — Менi хотiлося вiддати шану своєму товаришевi й вам. Вiн похилив голову й поривався йти, але вона кинулася до нього, затримуючи, щоб вiн переïв i випив чарку. Чоловiк, однак, тiльки всмiхнувся печально й подякував. Вiн вийшов iз хати, а вона припала до вiкна, щоб зирнути на цього смутного вiсника ще раз. Побачила, що стоïть вiн у дворi, витягує з кишень цукерки й надiляє ними дiтей. ïï дiти обступили чоловiка з ҐелҐотом, простягаючи наввипередки руки, навiть та поважна старша дочка, а вiн, тицькаючи навсiбiч цукерки, тихо й без слiз плаче. Вона хотiла вискочити й нагримати на малих, щоб не надокучали, але ïï ноги прикипiли до пiдлоги, а руки вклеïлись у пiдвiконня. Вона плакала й сама разом iз там чоловiком, доки роздав вiн усi цукерки й рушив з ïï двору геть. Тодi знайшла силу вийти з хати собi й побачила, як неймовiрно швидко вiн iде, не озираючись i неприродно випроставшись, ïï наче теплий вiтер обвiяв: здивувалася на себе, на свою тимчасову слабкiсть i на дивнi й химернi своï забаганки. Дiти стояли перед нею всi з цукеркою за щокою, i вона швидко надiлила кожного дорученням: одному по воду, другому по гас, третьому пiч розтопити, четвертому взяти за руку найменшу i пiти по березi з вiдром, щоб нашукати трiсок та хмизу. Вони миттю розсипалися кожен за своïм дiлом, а вона на мить спинилася серед двору й прийняла на обличчя тихий легiт.
9 Стара й справдi пiсля тiєï подiï з Володимиром змiнювалася на очах. Несподiвано помолодiла, вона почала сама пересуватися по хатi, голос ïï став добродушний — зробилася стара незвично говiрка. — Все це й справдi пiшло менi на користь, — казала вона, коли Галя застеляла постелi. — Нiколи не гадала, що стану на ноги. Можеш вiрити, а можеш i нi, але вони й справдi дуже подiбнi до себе, цi чоловiки, що лишають нам дочок. Подивися в альбом на свого дiда й батька — всi вони наче рiдня мiж собою. Галя в цей ранок набурмосилася, що з нею рiдко й бувало. Сонця не було, кiмнати видавалися наче павутиною затканi — ходила вiд лiжка й до лiжка, змахувала простирадлами й ковдрами в наковдрениках, виходила струснути ïх на подвiр'я. Збивала подушки, i вiд цього руху починали за нею лiтати легкi бiлi пiр'ïни — спокiйно плавали в сiрому повiтрi, i хвилi, що ïх знiмала Галя, пiдкидували ïх вряди-годи до стелi. Мiж цього пiр'я, хапаючись за бильце лiжка чи за спинку стiльця, важко повзала стара, i ïï рот невмовкно молов, а очi гарячкове, молодо й радiсно свiтилися. — Менi зараз так покращало, — вже вкотре повторила вона, — що й начудуватися годi. Уже тиждень я сплю спокiйно, i менi не приснився, ласочко, жоден сон. Так, чого доброго, я почну не старiти, а молодшати. Молодiй менi нiколи не снилися сни, бо коли людина здорова й спокiйна, навiщо ïй тi сни? Ми тим, Галочко, й визначались у цьому домi, що жили спокiйно й умiли чекати. Чекати, ласочко моя, це така складна й велика наука! Нам, жiнкам, не дано вибирати й владарювати, нам дано чекати й пiдлягати, i то не такий уже лихий жеребок, повiр ти менi. Ми майже завжди невдоволенi, а це через те, що надто часто залишаємося на самотi. Ми бунтiвники, якi не повиннi перемагати iнакше втратимо ми свою красу й силу. — Ох, i думки в тебе, бабцю! — сказала Галя, застеляючи ковдру. — Це якiсь старомоднi думки... — Я сама старомодна, — казала стара не без пихи, — але це не значить, що думки моï неправильнi. Ми хочемо владарювати й пiдлягати водночас, а коли ми самотнi, тужимо й за найгiршим пiдляганням. Пiдлягаючи i владарюючи, ласочко, ми не задовольняємо себе, наше справжнє задоволення — любов, тобто задоволення iнших. Ми буваємо дурнi, егоïстичнi, язикатi й опришкуватi, але ми все-таки вмiємо любити. Чоловiки не вмiють так любити, бо наша любов куди вища ïхнього тваринного схотiнку... — Ох, бабцю! — сплеснула руками Галя, i в неï поступово почало змивати з душi отой сiрий ранковий накип. — Нiколи не думала, що ти в мене такий фiлософ! — Я не фiлософ, — рiзко сказала стара, i вiд обурення в неï аж риси обличчя загострилися. — Я багато рокiв жила самотньо, i в мене був час подумати. Жiнки цього дому, ласочко, не простi жiнки, i це ти зрозумiєш, коли тобi поверне до шiстдесяти. Твоя дочка народить тобi хлопця чи дiвчину, i ти здивуєшся з тоï закономiрностi: хлопець той звiдси пiде, а дочка твоя й онука будуть тоï ж кровi, що й ти. Тодi ти ïм товкмачитимеш те, що товкмачу тобi зараз я, i вони з тебе смiятимуться, як iз вижилоï з розуму баби. — Я нiколи про тебе погано не думала! — вигукнула вражено Галя. — Ти не завжди була вiдкрита до мене душею, — сказала тим — таки тоном стара. — Виконувала щодо мене свiй обов'язок, цього я не заперечую, але часом забувала, що я все бачу й чую. I серце твоє бувало до мене глухе. Не дорiкаю тобi й не дуже з того вражаюся, — застережливо зносила руку, бо Галя вже й рота розтулила, щоб заперечити, — iнакше воно й бути не може. Тi, що вгорi, знають i вiдчувають тих, котрi внизу, тi ж бо, що внизу, можуть тiльки заперечувати тих, котрi на вищiй драбинi часу, — приходять-бо на ïхнє мiсце. Це закон природи, ласочко, не ми його настановили, не можемо ми його й одмiнити. Наша великiсть може бути тут тiльки у тому, що ми вiдповiдаємо й на те любов'ю! — Ти мене зовсiм приголомшила, бабцю! — сказала Галя, заквiтаючи своïм чудовим рум'янцем. — Але чому ти говориш менi про це саме зараз? — Ти була блудна дитина, — гостро сказала стара, i Галя здивувалася, скiльки величi було в ïï немiчнiй поставi, — i я не могла мати до тебе цiлком вiдчиненого серця. — Вже щось змiнилося? — Звiсна рiч, змiнилося, — мовила стара безапеляцiйно. — Вiдтодi, коли переступив наш порiг той директор... — Надаєш цьому стiльки значення! — Як i ти, — швидко проказала стара. — О, та вода, дитино, що вiн випив, не проста, — вона засмiялася хрипко й навiть натхненно, — вона не дасть йому спокiйно жиги. Вiн ще поборсається, ласочко, як риба на гачку, але ти не турбуйся, нiде вiн не дiнеться. Я бiльше нiж переконана — це той, котрий залишить тобi дочку. Знаєш, що менi потрiбно, аби вмерти? — проказала стара й по-змовницькому пiдморгнула Галi. — Перестань, бабцю! — вже зимно сказала Галя, щоки ïï однак палали пекучим вогнем. — Ти починаєш говорити такi речi... Стара дивилася на неï, провисши мiж бильцем лiжка i стiльцем, голова ïï вiд того увiйшла в плечi, дивилася вона на онуку гарячим i трохи iронiчним поглядом, а на вустах ïï грала усмiшка. — Нiчого нерозумного я не кажу, — повiльно проказала вона, так само по-таємничому всмiхаючись. — Треба, щоб ти народила дочку, iнакше я ще довго товктимусь у цьому свiтi. Моя мати теж спершу народила Iвана, а тодi й мене. I баба моя мене дочекалася, ласочко, хоч була дуже вже ветха деньми...
10 Цi розмови розтривожували Галю, хотiлося ïй часто i з дому пiти. Окрiм того, вона вся палала вiд не зовсiм збагненноï роздвоєностi: з одного боку, ïй хотiлося вдягнути на себе найкращу сукню, зацвiсти красою на повну силу i зiйти додолу, щоб пройтися повз школу й вiкна, коло яких, вона напевне знала, стоïть зовсiм зруйнований вiд туги Володимир. З другого боку, ïй хотiлося, щоб його ще бiльше з'ïдала ота нуда, щоб блукав вiн i далi берегом, наче очманiлий, i безнадiйно поглядав угору, де вона стояла зачаєно в тiнi кущiв i з осолодою стежила за тим блуканням. Часом ïй хотiлося й iншого: сховатися, запечататися в будинку, принаймнi доки не викличе вiн ïï в школу як директор. Знала: не для його нiг оця гора й круча, i це виповнювало ïï водночас i радiстю й печаллю, спiвчуттям i недоброю втiхою. Попри все вiдчувалася в облозi, а вiдтак i оборонятися мусила — вона єдиний захисник цiєï фортецi. Сидiла якийсь час на лiжку, думаючи про щось чи згадуючи. Тодi розшторила вiкно й вiдчинила його. Стояла й дивилася в глибину. Зазвучав у ïï нутрi напiвприглушений звук — було це зв'язано iз чимось далеким i майже забутим. Цвiрчали цвiркуни — було таке ж лiто i в мiсячному свiтлi так само грала роса. Можливо, музика йшла вiд тiєï роси; на мить ïй здалося, що в глибинi сутiнку побачила на синiй дорозi сiру постать у солом'яному капелюсi i в чорних лакованих туфлях. Чоловiк не йшов, а плив, пiд його капелюхом не було обличчя, а в лакованих туфлях нiг. Хитався, наче йшов у товщi води й розмивався течiєю, — сумну мелодiю грало над ним засипане зорями небо. Галя дивилася на ту постать без хвилювання. Був то тiльки спогад, здалося ïй, що й не про неï вiн був. Зачинила вiкно й пiшла до сина забрати лампу. Хлопець лежав з розгорнутою книжкою, вона схилилась i звично поцiлувала його в лоб. А що була надмiру замислена, не помiтила його гарячкового погляду. Взяла лампу й рушила до дверей, а коли спинилась у прочiлi вiддати звичне на добранiч, вразилася раптом: дивилися на неï дорослi й розумнi очi. — Мамо, — сказав вiн тихо. — А це правда, що я... байстрюк? Вона скинулася, наче стрiлена, i злякано подивилася на нього. — Це тобi баба сказала? — Це й без баби можна здогадатися. — О, то таке складне! — засмiялася Галя. — Ти ще замалий, щоб таке зрозумiти. Твiй батько покинув нас, i це трапляється не так уже й рiдко. Я в нього не хотiла брати алiментiв, бо бачиш... Ми всi в цьому домi занадто гордi. Через це, може, я й слiдiв його не знаю: живе вiн, а чи, може, й помер... Стояла в прочiлi з лампою, i навiть червоне свiтло не могло сховати: почервонiла незвичайно. — А одружена ти з ним була? Його й справдi звали Анатолiєм? — О так! Його звали Анатолем. Прiзвище я тобi дала своє через оту ж таки нашу гордiсть. Зрештою, в мене теж прiзвище материне, а не батькове. Навiщо триматися за прiзвище чоловiка, який не хоче нас знати? Кинула неспокiйним поглядом туди, звiдки дивилися на неï вивiдчi й запаленi очi, ïй стало неспокiйно i млосно, так уже хотiлося докiнчити цю розмову. Але стовбичила на порозi, купалась у червоному вогнi i спалювалася, наче на приску стояла. — Вибач, мамо, — сказав iз пiвтемряви Хлопець. — Може, я роблю тобi боляче цими розпитами, але я хочу знати ще одне, невеличке. Звела брови й дивилася запитально. — Прiзвище, — видихнув вiн. — Скажи менi, будь ласка, його прiзвище... Вiдчула, як з-пiд нiг ïй повiльно вислизає пiдлога. Вiдчула в горлi печiю, начебто зникла з рота слина. Очi ïï заклiпали, а нiздрi роздулися, в грудях застряв сiрий клубiнь, бо стала зовсiм безпорадна i знiкчемнiла перед нещаднiстю, що ïï прочитала в блискучих синових очах. — Нащо питаєш? — спитала раптом роздратовано. — В нього було смiшне й недоладне прiзвище, i коли ти його взнаєш, що це тобi дасть? — Скажи, мамо! — Пугач було його прiзвище! — кинула Галя i, рiзко повернувшись, вiйнула до сина подолом сiрого плаття. I повiрила раптом у те сама. А чому б не Пугач, коли так любив ночi i коли мав за плечима сiрi крила. Вдень вона рiдко його й бачила, та й не бував вiн тодi такий чарiвний. Пугач! — подумала вона злiсно i раптом забула його остаточно. Неначе подiл ночi вiдгорнувся перед нею, побачила вона далеко-далеко шматок зарослого полином берега, по якому злiтали й присiдали, танцюючи, бiлi метелики, побачила зацiпенiлого чоловiка, який сидить на каменi. Гаряча хвиля обпалила жiнку, i вона незчулася, як затопило ïï щось незнайоме, пекуче й дивне. Здавалося, лампа, яку тримала в руках, розпалюється все яскравiше i розпалюється так само ïï серце. Майже бiгла по коридору, щоб якнайшвидше сховатись у бiблiотецi. За спиною в темрявi губився весь дiм, згубилася там бабця, що солодко й безтурботно зараз спала, з губився i Хлопець, який думав пiд цю хвилю гiрку думу про своє не зовсiм звичайне з'явлення на свiт. Зараз був вiн уражений та опечалений, хоч пiзнiше, коли повернеться вiн у цей дiм пiсля довгих блукань, вiн назве той свiй бiль смiшним та марним. Тепер же вiн лежав без сну i думав, що таки покине цей дiм, а коли це станеться, нiколи не вiдчуватиме за ним жалю. Галя вскочила в бiблiотеку i захекано спинилася. Так само тримала лампу в руках i подивилася не без остраху крiзь ту лампу в дзеркало. Щось затремтiло в ньому й захиталося, i ось вiн, цей золотий момент! — вийшла з тоï жовтуватоï прiрви богиня i легко ввiйшла ïй у очi й до серця. Щасливi сльози покотилися Галi по лицях, вона схлипнула по-дитячому i вирiшила, що вона не повинна виганяти зi свого серця ту богиню, а раз так, хай уже воно станеться оте, що уже до неï прийшло... Здається, вiдчув ту хвилю i старий Iван, який сьогоднi також не мiг заснути. Бiля нього спала дружина, а йому уявилося, що серед ночi вже народжуються первнi, котрi складатимуть завтрашнiй день. Вiн ще раз подумав, що вона все-таки iснує на цiй землi — любов, i, поки вона є, доти можна не боятися за сонце: свiтитиме воно через мiльярд рокiв чи нi. Здається, досягло його i свiтло, пролите в нiч Галиною лампою, але вiн згадав при цьому тiльки жовтi листки, що ïх побачив був на кущах. Був надто старий, цей козопас, мусив забагато думати про оте жовте листя i вже не мiг як слiд порадiти на щастя своєï онуки. 11 — Хочу показати тобi своï володiння, — сказав Хлопець Неонiлi. Вони зустрiлися на жовтiй, намитiй водою, пiщанiй косi: вона полоскала бiлизну, а вiн стояв навколiшки, брав у долонi пiсок i, витягаючи кулаки перед собою, поволi його цiдив. Вiд того вiдвiювалася прозора курява й провисала трикутником, дiвчинка повернулася тодi до Хлопця й засвiтила до нього усмiшкою. — Багато на це потрiбно часу? — спитала вона. — Годин iз чотири, — сказав вiн, знову зачерпнувши пiску. — На так довго менi треба вiдпрошуватися, — сказала дiвчинка. — Ну, то скажи, що я показуватиму тобi своï володiння. — Ой, що ти! — тихенько зойкнула дiвчинка. — Хiба можна матерi так сказати? Позирнула на нього й раптом зацвiла густим рум'янцем. Хлопець дивився на неï й очей не мiг вiдвести. Щось у ньому зрухнулося, i раптово усвiдомив вiн: недаремно його так вабить до цiєï дiвчинки i недаремно, зустрiчаючись iз нею, вiдчуває гарний спокiй. — Може, мати твоя кудись пiде, — сказав вiн. — Коли вона йде, — засмiялася Неонiла, — то загадує нам стiльки роботи, що ми й озирнутися не встигнемо, як вона вдома. Хлопець нахмурився. — То, може, ти не хочеш? — сухо спитав. — Ой, дуже хочу! — сказала дiвчинка i аж руки заломила. — Але як? — Це вже сама придумуй, — мовив вiн i встав, аж пiсок посипався. Вона зирнула на нього: золотистий вiд засмаги i з ясними пiщинками, прилиплими до шкiри. — Я зiйду вниз завтра о десятiй, — тоном володаря сказав вiн. — Приходь он до тiєï скелi, — вiн махнув рукою й раптом усмiхнувся. Вона не посмiла заперечити. Голiвку ïй, правда, наче обручем стисло, бо треба було вже самiй придумувати, як задовольнити матiр i його, але тоï його усмiшки було для неï досить, щоб згодилася на ту ïхню завтрашню зустрiч. Манливе й загадкове царство вiдчула вона за спиною в цього золотистого хлопчака — хотiла — таки вступити в нього. Енергiйно поставила на бiк миску з бiлизною i рiшуче труснула гривкою чорного волосся. — Спробую прийти, — сказала i гадки не маючи, що за склом першого звiдси вiкна сумно дивляться на неï великi материнi очi, а в серце ïï стукає, вислаблюючи й знаджуючи, незбагненний та докучний сум. 12 Серпень цвiв. Iван вiдчував його, як нiколи ранiше, бо щось i справдi iз ним приключилося, вiдколи побачив, як павуки засвiчують на кущах жовтяки. Вже два днi не виходив вiн з козами на горби, наче й забув про них, i Марiя Якiвна мусила ходити до верболозiв, щоб нарвати трави й наламати гiлок. Там зустрiлася вона iз Хлопцем, який повертавсь з чергових мандрiв по ярах та кручах: Хлопець допомiг ïй наламати гiлля й винести його нагору. По дорозi Марiя Якiвна розпитувала Хлопця про матiр та прабабу, але вiн вiдбувся загальниками. У них усе гаразд, сказав вiн, зараз прабабi полегшало, i вона навiть ходить потроху. Мама? Мама, як завжди, в клопотах. Зрештою, зараз вiн мало буває вдома. Пiзнiше, через сiмнадцять рокiв, вони згадають оцю свою зустрiч на березi. Тодi також буде серпень, i вiн чимось нагадуватиме серпень того далекого 1946 року. Так само вони сидiтимуть тодi в садку, Марiя Якiвна поставить перед ним вазу з ясно-жовтими буравицями, майже прозорими сливами та нiжношкiрими грушами. Лiтатимуть довкола оси й сiдатимуть на тi такi осяйнi пiд сонцем плоди. Марiя Якiвна змахуватиме рукою, проганяючи ос, а Хлопець таки признається ïй, що тодi, коли лазив вiн по ярах та пiдземеллях, не такий уже вiн був i герой. Часом холодним потом обливався, коли десь осипалася глина чи щось шарудiло, смертельно боявся наштовхнутися там на гадюк. — Чого ж ти туди лазив, шибенику? — смiялася Марiя Якiвна. — Щось мене манило, — признається вiн старiй учительцi... Iван тим часом сидiв за столом на верандi й писав. Вiн писав iз самого ранку, а що тяглося це вже кiлька днiв, Марiя Якiвна позирала в його бiк не без тривоги. Майже не торкався ïжi, на столi годинами простоювала чашка з молоком, доки втомлений, аж знеможений випивав вiн ïï одним ковтком. Падали яблука в саду, зав'язувалися бур'яни, з гори плив на обiйстя густий полиновий дух — плакали там з ранку до ночi п'янi вiд сонця цвiркуни. Сонце лило на землю так багато свiтла, що вiд неймовiрноï кiлькостi його люди ходили з вузькими, як у монголiв, очима. [...] 13 З першими променями сонця вiдкрила в собi Галя незвичну легкiсть та пiднесення. Повiтря навколо було синювате, а коли дивилася вона в долину, пливав там кудластий туманець, — старий Пiчкур, який трусив на рiчцi вершi, нагадував пiд той час тутового шовкопряда, який звиває з найтонших ниточок свiй iскристий коконець. Галя дивилася в долину i ïï шовкопряда, i з вуст ïï мимоволi засочилася тиха й трохи смутна мелодiя. Наспiвуючи, вона пiшла по коридору i штовхнула синовi дверi, щоб збудити його, закислого й залежаного, але Хлопця в кiмнатi не було, а лiжко було вже застелене. Галинi брови стали трикутником, але мелодiя, яку тихенько вона виспiвувала, не дала ïй застановлятися, куди це подiвся гак рано син. Вона пiшла до староï, щоб спитати, що та хоче снiдати. Але староï вона теж не застала в покоï, що здивувало ïï ще бiльше — бабця таки любила повилiгуватися. Рушила надвiр, а коли спинилася на порозi, залило ïï з нiг до голови сонце, i вона побачила, що в дворi стоïть невеликий столик, засланий слiпуче — бiлим обрусом. За столиком сидiли стара i Хлопець i про щось душевно бесiдували. Хлопець уже поснiдав, бо вiдсунув тарiлку й допив ранiшню сурогатну каву, яку виготовляла з жолуддя сама Галя, а стара тримала в однiй руцi недоïдене яйце, а в другiй лискучу срiбну ложечку. — Вирiшили поснiдати без тебе, — сказала стара, — бо ось наш парубок збирається показати своïй дамi серця яри й печери. — Тут нема нiяких дам, — спалахнув Хлопець. — Це моя товаришка, та й годi! — Ну, звiсно, — сказала стара. — Мусив би зрозумiти, що я жартую. Почуття гумору — невiд'ємна риса пожильцiв цього дому, чи не так, Галочко? — Крiм хлопцiв, — усмiхнулася вiд порога Галя, i вони замилувалися на ïï вроду. — Через це вони й не затримуються довго мiж цих стiн, — пiдхопила так само весело бабця. — В цих стiнах i ведмiдь утратить почуття гумору, — буркнув Хлопець. — Цi стiни тобi не до вподоби, кавалере? — звела брови стара. — Менi не до вподоби, коли мене хтось називає кавалером. — Сказали б колись таке справжнiм кавалерам! Вони б витягли шпаги й прокололи б тобi черево! — Теперiшнi кавалери тим i кавалери, що вони так не називаються, — пiшла на допомогу синовi Галя. — А насправдi, куди це ти збираєшся, мушкетере? — Пообiцяв Неонiлi показати своï володiння. — I тягатимеш таку нiжну iстоту по ярах та кручах? — Вона не нiжна iстота. З нiжними iстотами я б не водився! — I вона згодилася на це? — А то ж як! — Хлопець уже встав iз-за столу. Сонце свiтило на нього ззаду, а вiд того його чубок золотився. — В нього достобiса самовпевненостi, — сказала Галя, стежачи, як вiн iде. — В його вiцi хлопець промовчав би, що йде на прогулянку з дiвчиною. — Вiн не вкладає в те нашого значення, — сказала спокiйно стара. — Тому й не лукавить. — Часом менi здається, що в нього розмито деякi комплекси, — сказала Галя. — Перш за все чемнiсть та скромнiсть. — Це було в усiх чоловiкiв цього дому, — сказала стара. — Майже всiх ïх побивала гординя... Вона сказала це не без пихи, i Галя обурилася. — Що ж у цьому доброго? — Хiба я щось казала про добре чи зле? — вигнула брови стара. — Я засвiдчила факт, а з фактами нiчого не вдiєш. — Все можна змiнити, бабцю, — вiдказала Галя й плеснула собi в обличчя води з умивальника. Витиралася ясно-бiлим рушником, а коли визирнула з-пiд нього, побачила, що бабця сидить iз пiдтиснутими вустами. — Велику дурницю сказала ти, ласочко, — по-менторському зауважила вона. — Знаєш, про що я часом думала? Було б дуже сумно в цьому свiтi, коли б у ньому не можна було б чогось змiнити. Але ще сумнiше в ньому було б, коли б не було у ньому нiчого незмiнного. Галя пiдiйшла до столу. — Це ти сьогоднi зготувала снiданок чи Хлопець? — Багато ти хочеш вiд свого Хлопця, — пирхнула стара. — Снiданок зготувала я! Вона так гордо знесла пiдборiддя й таке погiдне стало в неï обличчя, що Галя раптом знiяковiла: чого доброго, стара щось провiдчула в сьогоднiшньому днi. Мимоволi глянула вниз на стежку, що пiдiймалася до ïхнього дому, але була та, як завжди, порожня. — Хочеш сказати, що це якийсь великий вовк у лiсi здох? — з трiумфом проказала стара. — Нi, це менi, ласочко, приснився винятково гарний сон. — Винятковий сон приснився сьогоднi й Володимиру. Йому привидiлася висока гора з пишним палацом на вершинi, гору ту впоясано кiлькома пасами терняку, по нiй викопано кiльканадцять ловчих ям, насипано вали, вирито рови й обплетено всю колючим дротом. Вiн повз пiд тим дротом з ножицями, вряди-годи лягав на спину i розрiзав дрiт. Так само стриг вiн i тернове вiття, п'ядь за п'яддю пробиваючись угору. Часом падав вiн у ями, сильно б'ючи при тому калiчену ногу, йому болiло, але вiн, зцiпивши зуби, вибивав ножицями в глинi приступки i, чiпляючись та кривавлячись, видирався нагору. Перелазив паркани на валах i перепливав воду в ровах. Одежа його вся перетворилась у брудне ганчiр'я, що клаптями звисало з тiла, руки й обличчя вимастились у болото, черевики на ногах розмокли й гидко чвакали, вiн навiть забув, куди й чого iде, — знав лише, що йти йому конче треба. Пiт стiкав по лобi, розмиваючи бруд, навколо трiскотiли цвiркуни й погукувала вмиротворено горлиця. Знеможений та вичерпаний, вiн лежав перед вступом на широке пiщане поле, поруч нього лежав його товариш, i ось-ось вони кинуться в атаку. Але вiн не змiг кинутися в атаку, ноги йому пiдломилися, коли скочив на рiвнi, i почав вiн падати, кружляючи в повiтрi. Смикнув за прив'язане до грудей кiльце, i над ним зацвiла бiла шапка парашута. Його смикнуло й пiдкинуло, i падати вiн почав повiльнiше. Швидко наближалася до нього земля, i вiн уже розрiзнив на нiй одноповерховий продовгуватий будинок початковоï школи. Поруч iнший будинок, у дворi стоïть Олександра Панасiвна, а бiля неï купка ïï дiтей. Всi задерли голови й дивляться в небо, дивиться в небо й Марiя Якiвна, яка доïла серед двору кiз. Зирнув у небо й сивоголовий козопас, очi його видалися Володимировi як два ясно-синi озерця... Вiн приземлився якраз у шкiльному подвiр'ï, i сльози покотилися йому з очей, гарячi й густi. Легкий шелест шовковоï сукнi почув вiн i побачив бiля себе стрункi ноги, бiля яких хвилювалося голубе шовкове море. Чиïсь руки звели його голову, i в вуста йому потiк нектар. Солодку знемогу вiдчув Володимир, смокчучи те чудове питво, — розливалося по тiлi тисячею гарячих струмочкiв. Вiд того вiн весь почав раптом перейматися дивним щастям. Господи, — шепотiв вiн, перевертаючись на постелi, — така це мука нестерпна! За Володимиром вiд будинку стежила пара пильних очей. Стара, яку не брав у ту нiч сон, приклеïлася до шиби й бачила все те химерне Володимирове кружляння по горi. Глибока втiха покрила ïï й пiднесла. I чи було то зi сну, чи просто такою сильною видалася ïй та iлюзiя, зовсiм забула стара про ветхi своï лiта. Здалося ïй, що це й справдi повернувся давнiй час, бо все. було так само, як i колись iз нею. — Пiсля того, як приснилися Галi птахи на червоному небi, здобула вона знову давнiшню здатнiсть легковажно крутитися перед дзеркалом. Богиня ввiйшла ïй у той ранок у серце, i вся вона засвiтилася, заяснiла — сонячний свiтанок вiдбився на денцi ïï очей i незвичайно ïх посинив. Галя примiряла всi своï сукнi, аж доки не вибрала голубу, а коли з'явилася на очi староï, та аж охнула вражено: нiколи не виглядала ïï онука так привабливо. — Хочу пiти пройтися! — сказала Галя, не дивлячись на стару, бо так тяжко було витримувати той хитрий ïï прижмурець. Бабця не вiдповiла, тож пройшла повз неï i начебто весь серпень пронесла з собою: небо оте голубе з купчастими хмарами, вiдчуття визрiлих плодiв i ïхнiй запах, важкi й пишнi квiти й настрiй устояноï прохолоди в поєднаннi з найяскравiшим сонцем. Тихо засмутилася стара, дивлячись на онуку, ïй здалося, що недовго витримає вона свого знесення, оцiєï незвичноï бадьоростi та ясностi в головi та тiлi, — то було теж почуття осенi, яке пiзнав i козопас Iван, вони з сестрою вiдчували пiд той час одне й однаково. Iван уперше застрашився ясностi й свiтла, що струмували з нього, а його сестра свого оновлення i здоров'я. Через це вони й посумували кiлька хвилин у той чудовий, запашний, дуже сонячний серпневий ранок, i того ïхнього суму не подiлив iз ними нiхто: i Галя, й Марiя Якiвна були в той ранок надто заклопотанi; Галя поспiшала спуститися з гори, а Марiя Якiвна рвала в цей час траву для кiз... Галя поспiшала тiльки до скелi. Пiсля того стала знову повiльна й обережна. Бачила рiчку i старого Пiчкура, що ставив вершi на день. Потiм вiн сидiтиме на каменi й чекатиме, доки налiзе в тi вершi дурна риба, — має протягтися це не одну годину. Побачила вона з того боку рiчки двi тоненькi постатi й миттю впiзнала — Хлопець повiв показувати своï володiння старшiй дочцi Олександри Панасiвни. Ревниво озвалося в Галинiй душi серце, але ïй стало i смiшно на тих так заклопотаних — енергiйно йшли по бiлiй наче iз сиру зробленiй, стежцi. Побачила Галя й дiда Iвана, той не вийшов сьогоднi з козами на кручi, а повiльно гуляв по своєму садку, звiсивши бiло-чубу голову. Кози мекали й висовували гострi писки iз хлiва, а в ворота заходила Марiя Якiвна з мiшком трави та листя. З-пiд нiг у Галi вилiтали коники, летiли на сiрих та зелених крилах, сiдали неподалiк; пахло чебрецем i полином, а ще добрим, золотистим медом. Галя ступала на жорству бiлими туфлями на високому пiдборi, i та жорства зовсiм не перешкоджала ïй сонце свiтило ïй просто у вiчi. Мружилася й милувалася на купчастi хмари, одна рука i стискала бiлу сумочку, а друга вiльно ходила бiля тiла. Iнколи заточувалася й балансу вала вiльною рукою, наче сподiвалася, що от-от ïï пiдтримає на тому схилi чиясь сильна рука. Отакою й побачив ïï з шкiльного подвiр'я Володимир: спускався з гори голубий метелик, помахував крилом i похитувався. Дивний острах обiйняв Володимира, дивний переляк. Вiн позадкував до своïх дверей i зайшов нишком до кiмнати. Сiв, щоб прохолодити розпашiле лице i щоб стримати розшаленiле серце, — метелик на горi виглядав так неприродно-вражаюче! Хтозна, може, Володимиру годилося, замiсть так ганебно втiкати, пiти й подати тому метелику руку? Його потягло до вiдчиненого вiкна, i вiн став коло нього саме в той момент, коли пiдходила туди й Галя. Вона побачила Володимира i вклонилася трохи незграбно, а на вустах ïï засвiтилася знiяковiла й розгублена усмiшка. Цього стало досить, щоб гребля, як вони будували помiж себе, раптом трiснула. — Добрий день! — мовили Галинi вуста. — Доброго дня, Галино Iванiвно, — мовили i його вуста. — Куди це ви? — На прогулянку, — сказали ïï вуста, i махнула вона голубою рукою. — А звiсно, — сказали i його вуста. — Я, до речi, теж засидiвся. Може вiзьмете мене в компаньйони? Подивилася на нього ледь-ледь розширеним поглядом, i Володимир раптом захлинувся вiд тоï дивовижноï краси, якою вона палала. Я збожеволiв, — подумав вiн приречено, але не мiг i на хвилину вiдiрватися вiд ïï таких повабливих очей. Галя начебто виблiдла вiд хвилювання, пальцi ïï затанцювали на сумочцi, яку тримала перед собою, наче щит, а вуста прошепотiли так, що вiн ледве — ледь розчув. LXXXV Зробите ласку, — сказала якнайтихiше. — Гуляти самотою не таке вже велике й задоволення. 16 Хлопець спинився на горi, з якоï розгортався краєвид на всi чотири боки. Завжди вiдчував на цiй горi особливе пiднесення, здавалося йому — весь широкий свiт кладеться йому перед очi, i варто тiльки простягти руку, щоб вiн улiг перед тобою й упокорився. Просто перед Хлопцем виднiлися порiзанi ярами кручi, рiдко засадженi кущиками лiщини, за ними стелилися вже зiбранi поля iз золотою iще стернею, там далi витиналася зелена баня церкви й кучерявився густий зарiст сiльського цвинтаря. Рiчка тяглась углибину i впиралась у синю щiтку лiсу — саме за неï щодня сiдало сонце, i Хлопець любив спостерiгати, як розпалюється вечiрня заграва, наче той лiс горить. LXXXVI Оце i є моï володiння, — сказав вiн гордо дiвчинцi, що стояла iз ним поруч, плече в плече. LXXXVII Я тут нiколи не була, — сказала тихо Неонiла, а очi ïï дивилися заворожено й покiрливо. LXXXVIII Звiдси свiт широкий! — промовив Хлопець, i його змруженi очi засмiялися й заiскрили. Часом стоïш так, — подумав вiн, — тебе пориває пiти не озираючись. Дiвчинка повернулася до нього, подивившись вiддано й трохи захоплено. LXXXIX Пiшли! — сказав вiн коротко i кинувся стрiмко з гори. Вони вправно спускалися з крутосхилу, налягаючи на п'яти, аж доки дiсталися до найближчоï кручi. XC Диви, як я бiгаю! — сказав Хлопець i, розiгнавшись, чимдуж побiг серединою кручi. З-пiд його нiг вивалювалася глина й осипалася долi з густим шурхотом. XCI Я так не зможу! — крикнула дiвчинка, бо стояв вiн уже по той бiк кручi. XCII А ти спробуй! Вона замахала руками й закрутила головою, хоч ïï пiдмивало так само перебiгти через кручу й собi. Але затаєний дiвочий iнстинкт спинив ïï i примусив заявити себе перед його очима слабшою й безпомiчнiшою. Вiн бiг уже назад по тiй — таки кручi, повний пiвнячого завзяття й хлоп'ячоï зарозумiлостi, а коли сонце осяяло голе по пояс його тiло, засвiтилося воно раптом золотими волосинками. Це найбiльше вразило дiвчинку, бо в цей момент, коли побачила золотого хлопчака, який бiг ïй назустрiч, ïй здалося, що весь свiт дивно одмiнився. XCIII Навчився тут такi коники викидати! — догодила вона йому, але його обличчя вже згубило перебутий тiльки-но захват. XCIV Знаєш що? — сказав вiн, по-змовницькому присуваючись до неï. — Ми полiземо в найбiльшу печеру. Пiшов уперед, спускаючись по схилу, i не озирався, був певний, що вона обов'язково за ним пiде. Вона й пiшла, керована не так розважком, як тим — таки iнстинктом, завдяки якому жiнка залюбки ступає в чоловiковi слiди. Дiйшли вiдтак до заростей лiщини, там темнiла яма. За мить Хлопець пропав у тiй ямi, а через якийсь час вийшов з-за кущiв. XCV Все гаразд, — сказав вiн. — Можна лiзти! Знову пiрнув у яму, а вона вiдчула, що ïï серденько стислось у кулачок, спину охолодив чи страх, чи захват. Прикусила губу й хоробро гулькнула вслiд за Хлопцем. XCVI Обережнiше, — почула вона в темрявi його голос, — тут треба повзти. Не квапся, щоб не зачепилась об корiння. Почула, що вiн поповз, бо зашарудiла глина й почала осипатися. Руки й колiна ïï потрапляли у вогку землю — дихала на неï холодна темрява, але вона повзла й повзла, вiдчувала — бо попереду затамоване Хлопцеве дихання. Далi прохiд поширшав, i вона змогла повзти вже навкарачки, а за якийсь час вони опинилися на залитому свiтлом глиняному п'ятачку. Тут було вирубано лопатою сидiння, на якi накидано сухоï трави й листя. Хлопець сiв на одне iз них, як у трон. XCVII Спочинь, — запропонував вiн. — Звiдси вже можна вибратися нагору. Але поведу тебе далi. Не боïшся? Закопилила зневажливо горiшню губу: чого б ïй мало бути страшно, коли вона разом iз ним? XCVIII Молодець! — похвалив вiн. — З тобою варто дружити. Ходiмо далi! Поповз далi i через це не побачив, як густо зашарiлися за його спиною Неонiлинi щоки. Була горда за таку довiру i через те й справдi не боялася. Вони повзли довго. Зрештою, затремтiв попереду сонячний промiнець — крiзь невеликий отвiр бив пучок яскравого свiтла. Розсiвалося по просторому глиняному гротi, в якому густо звисало, наче сталактити, довге корiння. Тут було ще вогкiше й холоднiше, але долiвка устелена сiном та листям. Шарудiло в них пiд колiньми; дiвчинка роззиралася широко розплющеними очима. XCIX Я вiдкрив тобi найбiльшу iз своïх таємниць, — голосно зашепотiв Хлопець, а рука, яка втрапила в пучок свiтла, засвiтилася чистим золотом. — Не маєш права в iм'я нашоï дружби, — так само урочисто проголосив вiн, — сказати про неï нiкому й пiвслова. Даєш менi таку обiцянку? C Даю! — видохла вона. CI Цiкаво тобi тут? CII Трошки страшно. CIII Це тiльки спершу, — промовив вiн поблажливо. — Взагалi тут затишно, i я часто сюди приходжу. CIV Сам? — здивувалася дiвчинка. CV А то ж з ким? — сказав вiн самовпевнено. — Це моï володiння, i я не збираюся ïх iз кимось дiлити. CVI А я? CVII Ти дiвчина, — засмiявся вiн. — Коли виростеш, можеш стати моєю жiнкою. Хочеш стати моєю жiнкою? Вона зацiпенiла вiд такоï його вiдвертостi. Страх мимовiльно черкнув по ïï серцi, але в цю мить побачила вона його обличчя, залите яскравим свiтлом, — спинився пiд отвором. Зазолотiло воно й засвiтилося, i Неонiла вразилася, яке спокiйне воно й поважне. Хитнула погiдливо головою — згоджувалася бути його жiнкою. CVIII Скажи менi це вголос, — сказав чи радше наказав вiн. Вона принишкла ще бiльше. CIX Чого ж мовчиш? CX Менi якось страшно, — прошепотiла вона. — I соромно... CXI Нема нiчого соромного, — сказав вiн. — Це станеться не зараз, а може, через десять рокiв. Може, й через п'ятнадцять, за цей час багато чого змiниться, можливо, нам доведеться не на один рiк розлучитися... Його обличчя, густо залите сонячним свiтлом, стало раптом доросле, ба навiть старече. Пророкував iз недитячою поважнiстю, i Неонiла знову заспокоïлася. Знала вже, що в цю мить не можна було ïй мовчати: iшлося про щось велике й вирiшальне. CXII Я хочу бути твоєю жiнкою, — прошепотiла вона. CXIII Тодi давай поклянемося, — урочисто проголосив вiн. — Отут, у цiй печерi, бiля цього свiтла. Врiжемо пальцi i, як колись iндiанцi, з'єднаємо свою кров. Вона щасливо здригнулася вiд тоï моторошноï урочистостi, якою забринiв його голос. CXIV Кажи: клянусь нiколи не забути мого судженого! CXV Клянусь! — сказала вона. CXVI Клянусь i я! — проголосив Хлопець. — Нiколи не забуду своєï судженоï! Вiн полiз у кишеню, вийняв ножика i черкнув себе по пальцi. CXVII Надрiж i собi! — сказав вiн, передаючи ножа... Вона черкнула ножем по пальцi й собi, i вони з'єднали ранки. CXVIII Скрiпляємо нашу згоду кров'ю! — Вона не сказала нiчого, тiльки блиснуло в куточках ïï очей по яскравому кришталику. V I Галя, й Володимир вiдчули, як у них щось прорвалося; шалений потiк, що довго стримувався, раптом звалив греблю, яку мостили мимовiльно, i вони забули про всi ваги й противаги, застереження й умовностi — тiла ïхнi спалахнули нагальним вогнем, i в ньому згорiли всi ïхнi нагальнi й невiдкладнi справи. Галя забула раптом про свiй дiм на горi, бабцю, намочену з вiдучора бiлизну, обiд, який треба було ще зготувати, а Володимир викинув iз голови всi шкiльнi турботи, забувши навiть попередити Олександру Панасiвну, щоб приймала замiсть нього заяви до першого класу. Вiд тоï хвилини, коли вийшов вiн зi шкiльного двору й рушив плече в плече iз тiєю жiнкою, образ якоï йому вже й спати не давав, мимохiть здобув оту легку забудькуватiсть, якою вiдзначаються всi закоханi. Бачив тiльки сонце, що свiтило серед безхмарного сьогоднi окраю, i ясно-синє небо, що аж похитувалось у них над головами, таке багате було й соковите. Спрямував ходу туди, куди ходив був щодня вiддаватися своïй печалi. Якась заслона спала йому з очей, з серця було збито пуго, яке так довго на ньому тяжiло; говорив легко й вiльно i не дбав навiть про те. Те саме вiдчувала й Галя, ïй здалося, що в неï голубе не тiльки плаття, але й сама вона стала етерна i ясна. Наливалася небом та сонцем, воно свiтилося в ïхнiх примружених очах, в душi в неï гуляв теплий, свiтлий вiтер, що розморожував у нiй усi затiненi кутики, засiваючи ïх вiчно юним здивуванням. Несподiвано для себе вона теж стала словоохiтна i, говорячи з ним навперебiй, наче хотiла повернути згаяний час. VI Старий козопас Iван Шевчук дописав свiй п'ятий зошит уранцi. Ще тiльки свiтало, коли вiн вийшов на веранду. Сад i зiлля навколо були всипанi мiрiадами iскор, i все вiдних аж посивiло. Сонце тiльки-но зiйшло над горою, але променi його ще не доходили сюди. Рiчка вiддалiк куталась у прозорий серпанок, а дахи вулицi волого блищали. Вiн зiйшов iз веранди, озвалися до господаря кози, висовуючи iз хлiва мордочки, — вiн не завважив ïх. Iшов садовою дорiжкою i мимохiть вимiчав величезнi, вкритi росою буравицi в травi. Вернувся по кошик i назбирав його повний. Яблука були жовтi, бокатi й пахли так нiжно, що на серцi старого стало тепло. Вiн поставив кошика з плодами тут — таки, на верандi, сiв у крiсло й задивився на дахи. Бачив жiнок, якi спали бiля чоловiкiв, i дiтей, якi неспокiйно розметали ковдри й простирадла. Бачив бабусь, яким не спалося, деякi лежали, розплющивши очi, а моторнiшi вже повiльно ходили по дворах. Ламали хмиз й запалювали в лiтнiх печах; старий Пiчкур iшов до рiчки з корзиною, яка закривалася накривкою. Вiн увiйшов у рiчковий туман, а за якийсь час вийде з нього, ледве волочачи наповнену корзину. Потiм вiн побiжить дрiботцем на базар — так бувало щодня. Сивий бондар ходив по двору, нахилявся, пiдiймав клепку чи обруч i знову кидав ïх на землю: не мiг уже працювати, але не мiг i без дiла сидiти. Отак крутитиметься вiн до снiданку, а сiвши до столу, ïстиме похапцем: вiдчуватиме, що йому страшенно нiколи... Вийшов на подвiр'я й Козодой, позiхнув так, що вся вулиця вiдчула несвiжий запах iз його рота, i побрiв до цаповоï буди. Вже снiдали чоловiки, яким було далеко добиратися на роботу, коло них стояли, схрестивши на животах руки, ïхнi напiвсоннi жiнки — очi ïхнi були майже приплющенi, а на обличчi лежав мир. Побачив Iван у той ранок i свою сестру, для цього довелося йому розвернутись у крiслi i аж шию заломити. Стара стояла бiля хвiртки й дивилась у долину. В домi спав, закинувши голу ногу на ковдру, хлопець, а Галi не було. Iван перевiв погляд на школу. На вузькому односпальному лiжку, щiльно притулившись одне до одного, спали двоє. Тиха всмiшка лягла Iвановi на вуста: рука його потяглася до олiвця. В цей час з'явилося сонце, залило сад i веранду iз сивочубим чоловiком — все засяяло й замерехтiло, мiрiади росинок спалахнули й заграли в сонячному туманцi. В тому туманi iз сонця побачив раптом старий п'ятеро своïх ненароджених синiв, вони йшли через росистий сад. Сонце било ïм у спини, просвiчуючи наскрiзь, а вони йшли i йшли, п'ятеро веселих, смаглявих хлопцiв. Були голi й прекраснi, з позолоченими тiлами i з золотими думками в головах. Мали за спиною бiлi крила, i, дивлячись на них, — бачив — бо ïх уже на бiлому полi, густо засипаному чорним зерном лiтер, — вiн уперше зронив на свiй зошит сльозу. Це й була остання крапка, що ïï поставив на своïх писаннях старий козопас, — бiльше пiсля того не написав вiн нi рядка. Поклав обережно на стiл олiвця, загорнув зошита i подивився в сад. Той був залитий бiлим, чистим свiтлом, дерева майже розчинились у ньому, плавали тiльки тугi лискучi клубки яблук, груш та слив. Iшло в тому свiтлi п'ятеро юнакiв, темнооких, тем новолосих, з золотими тiлами i з крильми за плечима. Iшли повiльно й обережно, неначе пливли. Старший iз них потягся до найбiльшого яблука, зняв i ввiгнав у плiд лискуч зуби. Бризнуло навсiбiч соком, — всi п'ятеро юнакiв iшли через сад i ïли на повний рот яблука. Старий подивився й униз, на дахи. Побачив прозорi стiни, прозорих людей i тварин — вже попрокидалися майже всi. Вагiтна жiнка пiшла через вулицю, несучи перед собою могутнього живота. Очi в неï були великi й темнi, як у мадонни. Скручене у нiй хлопченя завзято гамселило ïï у живiт рожевенькою п'яточкою, вiд того на вуста жiнцi лягав усмiх. Вся вулиця була залита тим — таки свiтлом, в якому розчинялося камiння й паркани; плавився, стаючи монолiтною брилою золота, пiсок бiля рiчки, а сама рiчка лягла покладом твердоï бiрюзи. В скелях, що нависали над водою, заграли яснi топази й аметисти, а сам камiнь, розтоплюючись, почав спливати долi лискучим молоком. П'ятеро юнакiв стояло перед Iваном бiля веранди й доïдали своï яблука. Були непомiрне гарнi, а обличчями схожi на Марiю й Iвана водночас. Стояв коло них крилатий кiнь i нетерпляче постукував об кам'яну плиту копитом. CXIX Менi вже пора? — спитав вiн у юнакiв, i вони, кивнувши погiдно, повикидали через плече недогризки. Стали двоє по один бiк сходiв, а двоє по другий. П'ятий, найстарший, подав йому, схилившись, руку. CXX Що можу я звiдси забрати? — спитав Iван, але вiдповiдi не почув. Тодi вiн звiвся. Рипнуло лозове крiсло i продерло пiдлогу, вiдсуваючись. Велике свiтло захиталося над його головою — об'ємна куля, повна слiпучого етеру, повiльно спускалася до землi. Заiржав тонко й тривожно крилатий кiнь i звiв до Iвана великi, прегарнi, майже людськi очi. Вiн подав руку найстаршому з юнакiв i спокiйно, розважно, не кваплячись, зiйшов долi.
Роздiл шостий
Птах перелiтний Ясний мiсяцю! Тiнь моя зi мною йде, Аж додому йде. Содо. XVII ст. Хлопець повернувся додому. Прийшов до матерi, яка його не впiзнала. Довго вони розмовляли з Галею про те, що в цьому домi на горi живуть лише жiнки, а чоловiки не затримуються, залишають дiтей та книжки. Вони з Неонiлою кохали один одного. Великiй епiцi В. Шевчука властива багатовимiрна символiчнiсть, тяжiння до барокових мотивiв. Автор тонко вiдчуває й умiє передати особливостi свiтовiдчуття рiзних поколiнь, спадкоємнiсть яких вбачав насамперед у бiологiчному началi.

Метки Дiм на горi, ВАЛЕРIЙ ШЕВЧУК, скорочено, стисло, уривки, у скороченому вигладi, коротко
ДIм на горI